Українська і зарубіжна музична література. 1

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 1. Музика авторська і музика народна. Витоки музичного фольклору

Коли ми слухаємо або виконуємо музичний твір, то майже завжди звертаємо увагу на ім’я композитора — конкретної особи, що його створила. Така музика називається композиторською, професійною або авторською. Але музичне мистецтво виникло значно раніше, ніж професія композитора. З давніх давен пісні, а також інструментальні награвання, автори яких назавжди лишилися невідомими, супроводжували всі визначні події в житті людини. Така музика, що не мала певного автора, або ж він був невідомий, музика, яка довгий час не записувалася, а лише усно передавалася від однієї особи до іншої, називається музичним фольклором, або усною народною музичною творчістю.

Слово „фольклор” — англійське. Воно набуло поширення з другої половині ХІХ століття і дослівно означає „народна мудрість”, „народні знання”. За прадавніх часів у свідомості первісних людей вірування, мистецтво і початкові знання про навколишній світ були неподільні (або, як ще кажуть, „синкретичні”). Найдавніші українські фольклорні твори відображають первісні вірування давніх слов’ян, які вважали, що все в природі — живе, все має душу, і ця душа може переходити в різні речі та істоти. Сили природи, що правили світом, могли бути небезпечними для людей, а могли й допомагати, тому з ними намагалися жити в злагоді. Таке поклоніння силам природи називається пантеїзмом. На цій основі зародилася давньоукраїнська міфологія, героями якої стали давні боги.

Головними силами природи вважалися Вогонь і Вода, а серед головних богів відзначався Перун — бог грому і блискавки, бог-воїн, творець земних урожаїв і багатства. Важливою була також роль Мокоші, богині вологи, дощу й життя, що оберігала жінок, землю й рослинність. Вклонялися ще богу Сонця, який мав різні імена (Ра, Ор, Хорс, Коло, Ярило та інші); богу худоби, торгівлі й достатку, а також покровителю поезії, співу та музики Велесу; володарю вітрів Стрибогу; опікуну шлюбу, родинного щастя і ремесел Сварогу; його сину, захиснику людей, громади й народу Даждьбогу — а ще безлічі менших божеств, що їх народна уява створювала мало не на кожному кроці. Вшановували й духів померлих предків — Дідів.

В ті часи музичний фольклор, разом з прадавнім образотворчим і декоративно-вжитковим мистецтвом, слугував засобом передачі інформації і виконував магічну роль. У виконанні фольклорних творів поєднувалися слово, музика, танець, театралізоване дійство. Все це разом мало на меті забезпечити прихильність до людини тих чи інших сил природи, відвернути їхній гнів. Таким чином, виникали обряди — системи певних ритуально-магічних дій, що не змінювалися протягом тривалого часу. Більшість українських обрядів пов’язана з традиційним і головним для нашого народу заняттям — землеробством.

Обряди створювалися великими групами людей. Кожен з виконавців додавав щось своє, тому вважається, що це надбання колективного автора. Писемності, тим більше нотної, тоді не було, а оскільки тексти й музика, що існували в неподільній єдності, точно не фіксувалися, кожного разу обряди виконувались у дещо зміненому вигляді. Зміни часто відбувалися безпосередньо під час виконання, в залежності від ситуації і смаків виконавців, тому в таких випадках мова йде про імпровізаційність фольклорних творів. Кращі імпровізації залишалися в пам’яті людей. Якщо таких вдалих зразків було декілька, твори існували в різних варіантах.

Після прийняття християнства давні боги не були забуті, незважаючи на те, що протягом багатьох століть церква боролася з цими віруваннями, називаючи їх „поганськими” або „язичницькими”. Згодом слов’янські боги поєдналися з православними святими. Утворилося так зване „двовірство”. Пророк Ілля посів місце Перуна, Велес став святим Власієм, свято Різдва Христового поєднали з ушануванням зимового повороту Сонця (Коляди), а день Різдва Івана Хрестителя — зі святом давнього бога плодів і родючості Купала, або Купайла. Відповідно й старовинні землеробські обряди з піснями та розвагами були пристосовані до церковних свят. Стародавній фольклор тоді вже втратив магічну роль, але кращі, відібрані часом зразки давніх пісень залишились нащадкам як свідоцтво багатої духовної культури наших предків.

У музичному фолькорі, як і в авторській музиці, існують різні жанри, вокальні та інструментальні. Основний вокальний жанр у музичному фольклорі – пісня. Це найважливіша і найдавніша частина української народної художньої творчості, що має величезне значення в побутовій культурі нашого народу і супроводжує все життя людини. Здавна обряди супроводжувалися піснями, що відігравали роль своєрідної молитви. Обрядова пісня не просто прикрашала обряд, а й більш повно розкривала його зміст. Особливих обрядів, під час яких виконувались певні пісні, додержувались не тільки відповідно до землеробського календаря, а також у зв’язку з народженням дитини, під час весілля, на похоронах. Обрядовий фольклор вважається найстарішою частиною української пісенної творчості. Протягом століть ці пісні розвивались, перероджувались, оновлювались. Згодом з’явились нові пісенні жанри — думи та історичні пісні, ліричні, жартівливі, танцювальні та інші. В них відбилося все життя народу, а пам’ять про давно минулі події збереглася для наступних поколінь.

Виконання народних пісень може бути автентичним або академічним. Автентичне (в перекладі з грецької — „справжнє”) виконання — це дійсно народний спів, так співають в повсякденному житті талановиті люди, які не мають професійної музичної освіти. Часом мелодії пісень, що виконуються автентично, буває важко зафіксувати засобами звичної для нас лінійної нотації, а в текстах часто трапляються слова місцевих діалектів. Академічне виконання більш пристосоване до норм і правил професійного вокалу. Зазвичай в академічному варіанті народні пісні звучать на концертах. Також мелодії народних пісень по-своєму переосмислюють і використовують сучасні українські естрадні виконавці.

Українські народні пісні були й залишаються невичерпним джерелом творчості професійних композиторів, не тільки українських, але й російських і західноєвропейських. Чудово написав про українські пісні російський письменник І. Бунін: „Я в ті роки був закоханий в Малоросію, в її села, степи, жадібно шукав наближення з її народом, жадливо слухав пісні, душу його. Співав він найчастіше меланхолійно, як і належить синові степів; співав на церковний лад, як і повинен співати той, чиє народження, праця, любов, родина, старість і смерть неначе відправа в церкві; співав то гордовито, то з глибокою чутливістю й ніжністю. З ярмарку на ярмарок, у пересуваннях гуртами на роботи, часто супроводили його бандуристи й лірники, що наводили на чоловіків спомини про колишню волю, про козацькі походи, а на жінок — співучі думи про розлуку з синами, з чоловіками, з коханими. Бог благословив мене щастям бачити й чути багатьох із тих мандрівників, ціле життя яких було мрією й піснею, душам яких ще були близькі і дні Богдана, і дні Січі, і навіть ті дні, за якими вже проходить казкова, старослов’янська синява Карпатських верховин”.

  ♬   Наступна тема  ▶