Українська і зарубіжна музична література. 2

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 2. Календарно-обрядовий фольклор. Цикл зимових обрядів

Головним заняттям українців здавна було землеробство. Річні, або календарні обряди давніх мешканців нашої країни мають в основі трудовий сільськогосподарський календар, який визначав життя селянина. Саме тому календарні українські обряди, що походили від первісної віри в залежність людини від сил природи, такі багаті, красиві й поетичні. Пісні, що супроводжують ці обряди — найдавніша частина українського музичного фольклору.


Український цикл зимових обрядів охоплює три великі православні релігійні свята: Різдво Христове (7 січня), Святого Василя Великого, або Старий Новий Рік (14 січня) і Водохреща (19 січня). Саме про них йдеться у широко відомій по всій Україні пісні-колядці:

Добрий вечір тобі

Застеляйте столи та все килимами! Радуйся!..
Та кладіть калачі з ярої пшениці! Радуйся!..
Бо прийдуть до тебе три празники в гості! Радуйся!..
Ой перший вже празник — Святеє Рождество! Радуйся!..
А другий вже празник — Святого Василя! Радуйся!..
А третій вже празник — Святі Водохрещі! Радуйся!..

Але насправді історія цих свят сягає глибини століть, давніх дохристиянських часів. На початку січня наші предки святкували пору року, коли Сонце повертало на літо, день починав збільшуватись, а до людей приходив бог миру і торжеств Коляда. Є версія, що ім’я цього бога походить від однієї з назв Сонця — Коло.

Напередодні Різдва відзначали Святвечір, або Багату Кутю. Готувались до цього свята дуже ретельно. На столі мало бути дванадцять особливих страв, головною серед яких обов’язково була кутя, яку робили з пшеничних або ячмінних зерен з медом. Цю страву подекуди ще називають сочиво, тому можна зустріти й іншу назву свята — Сочельник. З житніх або пшеничних колосків виготовляли, прикрашали і ставили на столі Дідуха — ритуального снопа, що символізував предків роду — Дідів, які мали оберігати родину від злих і нечистих сил. Коли на небі сходила перша зірка, сідали до столу. Вважалося, що цього дня на святковій сімейній вечері присутні всі душі померлих родичів.

Після вечері діти відносили частування дідусям, бабусям та іншим старшим родичам, а їх за це обдаровували цукерками або грішми. Вже наступного ранку починали колядувати — сповіщати господарів у кожному дворі про народження Сонця. Зазвичай першими йшли маленькі хлопчики, приносячи радісну звістку до кожної родини. Вірили що від їхнього приходу залежить добробут сім’ї у наступному році. Заходячи на подвір’я, колядники спершу просили дозволу колядувати, а тоді вітали господарів дому піснями.

Найдавніші колядки відрізняються простотою, невеликим діапазоном. Музична форма дуже обмежена — це фраза або навіть мотив. В основі багатьох старовинних колядок лежить нескладна поспівка, яка повторюється або вар’юється. Зазвичай такі колядки виконуються одноголосно, в деяких неможливо визначити розмір, оскільки відсутні регулярні акценти:

Колядниця

Колядники славили господаря, порівнюючи його з Місяцем, господиню — з Сонцем, а дітей — з дрібними зірочками, їм бажали щастя, здоров’я, достатку і доброго врожаю. За це колядники отримували щедрі подарунки.

Пізніше свято Коляди поєдналося зі святкуванням народження Ісуса Христа. Зміст колядок, як і самого свята, дещо змінився. Колядники, зібравшись невеликими групами (ватагами), носили з собою „звізду” — в пам’ять про зірку, що зійшла на небі, коли народилося Святе Дитя. Поширення набули „духовні колядки”, в яких на перший план вийшло вшанування Діви Марії та Ісуса:

Нова радість стала

2. Де Христос родився, з Діви воплотився;
Як чоловік, пеленами убого повився.

3. Пастухи з ягнятком перед тим дитятком
Навколінця припадають, Царя Бога прославляють.

4. Просим Тебе, Царю, небесний владарю,
Даруй літа щасливії цього дому господарю.

5. Просим Тебе, Царю, просимо всі нині,
Даруй волю, щастя й долю нашій неньці Україні.

Такі колядки більш розвинені за формою (це період або куплет), їх діапазон ширший, а мелодія складніша. Ці пісні частіше виконувалися багатоголосно:

По всьому світі стала новина

2. Діва Марія Бога просила:
Чим би я сина свого сповила?
Ти, небесний царю, принеси дари
Цьому господарю. (2)

3. Посіяла звізда з неба до землі…
Прийшли янголи до Діви Марії.
Піють божі пісні Господній Невісті,
Радощі приносять. (2)

З кінця XVI століття святкування Різдва збагатилося вертепним дійством — ляльковою театральною виставою з різдвяним сюжетом. Дослідники вважають, що ця традиція прийшла до нас із Західної Європи, але набула в Україні яскравих національних ознак. “Вертепом” називали печеру, в якій народився Ісус. Саме таку печеру і зображувала двоповерхова дерев’яна скринька, а невеличка лялькова вистава, у якій діяли Діва Марія, Цар Ірод, Пастухи, Янголи та інші персонажі, розповідала про народження Спасителя.

Ця дія відбувалася на верхньому поверсі скриньки і називалася „святою” частиною. Текст її, вірогідно, був створений у Києво-Могилянській академії і зазвичай був незмінним, а виконували „святу” частину переважно мандрівні дяки та студенти. Закінчувалася ця частина смертю царя Ірода, а після загибелі такого лиходія люди мали веселитися, тож вистава продовжувалася.

Друга частина вертепної вистави, яку називають „народною”, відбувалася на нижньому поверсі й зображувала жартівливі й сатиричні сценки з народного життя. На відміну від „святої” частини, її дійові особи та тексти могли мінятися в залежності від місцевих умов і смаків виконавців. В „народній” частині висміювали жадібних Шинкарів, неосвічених Лікарів, користолюбних Попів та інших гнобителів народу. Дуже часто в центрі другої дії вертепу був Запорожець, який, врешті, перемагав усіх ворогів.

І перша, і друга частини вертепної вистави супроводжувались музикою та піснями. Якщо в першій частині звучали переважно „духовні” колядки, то для другої були більш характерні жартівливі й танцювальні наспіви. Інколи вертепне дійство обходилось і без двоповерхової скриньки та ляльок. Це були так звані „живі вертепи”, в яких усі ролі виконували відповідно вбрані люди. Вертепні дійства стали одним із джерел, з яких згодом виник український професійний театр.

З 1700 року на території Російської імперії, до складу якої входила на той час значна частина України, Новий Рік почали відзначати 1 січня (зараз 14 січня), а не навесні, як було раніше. Це свято, яке тепер називається Старий Новий рік, було менше пов’язане з релігійними традиціями, і в українських селах скоріше нагадувало веселий карнавал. Напередодні, 13 січня, святкують Щедрий Вечір, або Щедру Кутю. Після вечері, для якої готували багато смачних страв, і обов’язково — млинці (як прообраз Сонця), на вулицю виходили ватаги щедрувальників. На відміну від колядування, першими щедрувальницями були дівчата.

За християнським календарем, 13 січня — день Святої Меланії. В українському зимовому веселому карнавалі ця свята перетворилася на недбайливу господиню Маланку, яка все робить не до ладу. „Маланкою”, що була головною дійовою особою ватаги, вдягали одного з хлопців. Її супроводжували такі традиційні гумористичні персонажі, як Міхоноша, який збирав у мішок подарунки від господарів, Чорт, Циган із Циганкою, Ведмідь, Жандарм та інші. Серед них обов’язково були Дід, що символізував померлого пращура, та Коза — стародавній символ родючості у багатьох народів. Ходячи по дворах, щедрувальники створювали веселу виставу, в якій Коза вмирала, а потім оживала — як символ щорічного вмирання і відродження природи:

Коза (різдвяна гра)

2. Де коза ходить, там жито родить,
Де не буває, там вилягає.
Де коза ногою — там жито копою,
Де коза рогом — там жито стогом.

3. А в Михайлівці всі хлопці стрільці.
Застрелили козу в правеє вушко,
В правеє вушко, в саме сердечко.

4. Пуць! Коза впала, нежива стала,
А Міхоноша бере дудочку,
Надима козі та й у жилочку.

5. Надулась жила, коза ожила,
Та й пішла коза, та стрибаючи,
Та гасаючи,
Своїх діточок та шукаючи!

Пісні-щедрівки, які виконувались під час цих дійств, близькі до колядок як за музикою, так і за поетичним змістом. Назва проявляє їхнє призначення: накликати щедрість природи величальними піснями. Слід зазначити, що щедрівки характерні лише для українського фольклору. Найдавніші щедрівки мають дуже просту будову. Про їх давнє походження свідчать також тексти, в яких згадується про весняні події („прилетіла ластівочка”, „ярочки народились”):

Щедрик

Стала собі щедрувати,
Господаря викликати.
„Вийди, вийди, господарю,
Та подивись на кошару,

Там овечки покотились,
Та ярочки народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей!”

Інші щедрівки, які виникли пізніше, мають заспів і приспів (рефрен), що повторюється після кожної фрази:

Ой сивая та і зозуленька

Усі сади та і облітала,
А в одному та і не бувала.
А в тім саду три тереми:

А в першому — красне сонце,
А в другому — ясен місяць,
А в третьому — дрібні зірки.

Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жінка його,
Дрібні зірки — діти його.

Наступного ранку, 14 січня — день Святого Василя. Це перший день Нового Року. Вдосвіта маленькі хлопчики ходили до сусідів „засівати”. Засівали зазвичай житнім або пшеничним зерном. Цей обряд також прийшов з давніх вірувань. Засівальників пригощали й обдаровували, а вони вітали господарів хати піснями та віршами:

Сію, вію, посіваю, з Новим Роком поздоровляю.
На щастя, на здоров’я, та на Новий Рік,
Щоб уродило краще, як торік, —
Жито, пшениця і всяка пашниця,
Коноплі під стелю на велику куделю.
Будьте здорові з Новим Роком і з Василем.
Дай, Боже!

Останнє з різдвяно-новорічних свят — Голодна Кутя, що припадає на 18 січня напередодні Водохрещ. Весь день, як і перед Різдвом, годилося постувати, але вечеря, на відміну від різдвяної, була значно скромніша. По завершенні її „проганяли кутю”, бо свята вже закінчувалися. Дорослі виходили на вулицю і починали стукати по воротах і парканах, інколи ще били посуд і стріляли з рушниць, намагаючись здійняти якомога більше галасу, а діти накликали:

Тікай, кутя, із покутя,
А ти, узвар — іди на базар,
Паляниці, лишайтеся на полиці,
А Дідух — на теплий дух,
Щоб покинути кожух!

Вважалося, що опівночі перед Водохрещами вода набуває надзвичайних властивостей, стає цілющою. Ранком, після служби в церкві, йшли до найближчої водойми, в якій заздалегідь прорубували ополонку. Після молитви священик тричі занурював у воду срібного хреста, а тоді всі присутні набирали з ополонки води, яку потім зберігали на випадок поранення або тяжкої хвороби. Найхоробріші стрибали у воду, бо сподівалися — той, хто цього дня скупається у прорубу, цілий рік не хворітиме. Деякі дослідники стверджують, що це свято також має дохристиянське коріння і колись присвячувалось одній з головних сил природи — Воді.

Всі дні від Різдва до Водохрещ називають Святками. Це був найкращий час, щоб спитати долю про життя у наступному році. Особливо любили ворожіння дівчата — слухали попід вікнами, кидали через хату чоботи, перелічували кілки в огорожі… Вірили, що в цей час „розкривається небо”, і доля дає відповіді на найзаповітніші питання.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶