Українська і зарубіжна музична література. 3

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 3. Пісні весняного циклу

У давні часи Новий рік зустрічали навесні, коли пробуджувалась, оновлювалась природа. Обряди, пов’язані з зустріччю весни, існували ще в первісному суспільстві. Люди щиро вірили у магічну силу заговорів і ритуальних дій. Перш за все слід було попрощатися з зимою.

Віддавна наші пращури відзначали свято проводів зими – Масляну, або Масницю. Її символізувало опудало з соломи в жіночій одежі. Масляну проводжали протягом тижня, обов’язковою стравою були млинці – символ Сонця, під час святкування їх пекли кожного дня, а також вареники з сиром. Масляну зустрічали з величальними піснями на снігових гірках, з нею разом веселились, а наприкінці свят спалювали на вогнищі. Проводи Масляної супроводжувалися перевдяганнями, іграми, хороводами, тоді ж починали співати пісні, що закликали весну.

Свято весни мало чотири значення – релігійне, землеробське, родинне та поминальне. Весну уявляли реальною особою – веселою гарною дівчиною і вважали, що її треба кликати, замовляти, запрошувати. Обрядові пісні, що виникли за тих часів, збереглися і до наших днів.

Певної дати зустрічі весни немає. У давні часи це було весняне рівнодення (зараз 22 березня) або ще й раніше; згодом такою датою стало християнське Благовіщення (7 квітня).

Істотна риса веснянок – зв’язок багатьох із них з рухом, з колективними танками-хороводами. Виконавці намагалися діями допомагати розквіту природи. З часом старовинні весняні обряди поєдналися з християнськими весняними святами – Великоднем та Трійцею.

Українські весняні пісні поділяються на два різновиди – веснянки і гаївки (в різних місцевостях їх ще називають гагілки – від староукраїнського слова „глаголати”, тобто говорити, ягілки, маївки, а також рогульки). Ймовірно, гаївки – це дуже стара назва весняних хороводів, вона збереглася від тих часів, коли наші пращури виконували обрядові пісні й танці в гаях навколо священних дерев. Гаївки виконують лише під час Великодніх свят і лише в Західній Україні. Вони завжди сполучаються з рухом, іграми і танком. Веснянки, на відміну від гаївок, звучали від ранньої весни до завершення сівби, деякі з них співають без руху.

За своїм призначенням веснянки поділяються на три групи: заклички, ігрові й хороводні. Оскільки весна, за давніми віруваннями, з’являлася в образі молодої дівчини, то й виконували веснянки майже виключно дівчата, хлопці могли лише спостерігати за дійством або іноді брати участь в іграх. Дівчата вбиралися в білі сорочки, прикрашали голови квітами або вінками, виходили за село, ставали на узвишші й „закликали весну”. Найдавніші пісні-заклички побудовані дуже просто – це повторно-варіантні фрази обмеженого діапазону:

Благослови, мати

Виконувалися пісні-заклички голосно і майже виключно в унісон. Це свідчить про їхнє дуже давнє походження. Іноді гурти дівчат, що знаходились у різних частинах села, співали фрагменти пісніпо черзі, перегукуючись. Це так званий „антифонний переспів” (від грецького „антифонос”, тобто „той, що звучить у відповідь”).

Вийди, вийди, Іванку

2. Весно, весно, наша весно, да що ж ти нам принесла?
Старим бабам по кийочку, а дівкам по віночку!

Веснянки-заклички зазвичай закінчувалися вигуком „Гу!” Це називалося – „весну гукати”. Заклички мали на меті прискорити прихід весни і випрохати у природи щедрого літа.

Вийди, вийди, сонечко

Інша група веснянок – пісні-ігри, які повинні були заворожувати розквітлу природу („зелений шум”) на врожай. З часом ця магічна гра перетворилася на просту забаву:

Шум

Ой, Шум ходить по діброві,
А Шумиха рибу ловить.
Що вловила, те й пропила.
Сукні дочці не купила.

Пожди, доню, до суботи,
Куплю сукню і чоботи,
Пожди, доню, понеділка,
Зів’ю вінок із барвінка.

Або ж мені сукню крайте,
Або ж мене заміж дайте.

Образ весни у давнину був споріднений з богинею Ладою – покровителькою кохання. У веснянках тема любові й шлюбу є провідною. Досить часто в цих піснях згадується верба – один з найдавніших рослинних символів України. Верба – це жіноче дерево, уособлення родючості й материнства; вона символізує також здоров’я і життя. Вербова кладка або місток, про який згадується у відомій стародавній пісні, означає перехід дівчини до іншого сімейного стану – до одруження:

Вербовая дощечка

2. На всі боки леліє, леліє
Відкись милий приїде,приїде.

3. Він Настунці привезе, привезе
Жовтенькії чобітки,чобітки.

4. Жовтенькії чобітки, чобітки,
А з позлітки підківки, підківки.

5. Їх зозуленька підкує, підкує,
І Настунька обує, обує.

6. – Де ти, Насте, бувала, бувала,
Як діброва палала, палала?

7. – Дзбанком воду носила, носила,
Край діброви гасила, гасила.

Та ж тема звучить і в пісні-грі „Просо”. Дівчата діляться на два гурти-хори, які по черзі переспівуються (антифон). Після кожного куплету дівчина з одного гурту перебігає до другого (символічний перехід з однієї родини до іншої):

А ми просо сіяли

А. А чим же вам витоптать, витоптать,
Ой дід-ладо, витоптать, витоптать?

Б. А ми коней випустим, випустим,
Ой дід-ладо, випустим, випустим.

А. А ми коней переймем, переймем,
Ой дід-ладо, переймем,переймем.

Б. А чим же вам перейнять, перейнять,
Ой дід-ладо, перейнять, перейнять?

А. Ми шовковим поводом, поводом,
Ой дід-ладо, поводом, поводом.

Б. А ми коней викупим,викупим,
Ой дід-ладо, викупим, викупим.

У пісні-грі „Подоляночка” дівчата стають у коло і рухаються у такт мелодії, а одна з них у середині кола жестами відтворює сюжет. На останніх словах „подоляночка” вибирає когось із кола („вибирає собі пару”), і гра починається спочатку:

Подоляночка

2. Ой встань, ой встань, подоляночко,
Ой встань, ой встань, молодесенька!
Вмий своє личко, та личко біленьке,
Біжи до Дунаю, бери молоденьку,
Бери ту, що скраю!

У християнські часи давні весняні обряди були пристосовані до православних свят. Традиційно на Благовіщення дівчата коло церкви виконували перший весняний танок-хоровод, так званий „кривий танець”:

Кривий танець

Ми кривого танцю йдемо,
Ми в нім кінця не знайдемо.

Ані кінця, ані ладу –
Не впізнає, котра ззаду.

Ой вулиця та й широкая,
Чого трава невисокая?

Цей же „Кривий танець” виконувався і на Великдень, коли починалися святкові розваги дітей і молоді.

Мелодії пісень весняного циклу загалом м’які, ліричні, радісні. Ігрові й танцювальні веснянки, на відміну від веснянок-закличок, мають виражено моторний, рухливий характер. Головним засобом виразності стає ритм у єдності з танцювальними рухами та грою.

Продовжують цикл весняних пісень так звані русальні або троїцькі пісні, які виконувались на початку червня, коли святкували так звані „Зелені свята”. Їх називали ще гряними або гренухами (від слова „гряний” – зелений). Згодом русальні свята поєдналися з християнською Трійцею, або П’ятидесятницею, яка святкується на п’ятидесятий день після Великодня і співпадає з ними у часі. Загалом це красиве поетичне свято, як і більшість старовинних українських обрядів, мало на меті поклоніння природі, рослинності, що саме у цей час набирала найбільшої сили. За давніми уявленнями, й люди могли після смерті ставати рослинами. Квіти, трави та дерева вважалися найдавнішими покровителями землеробського роду. Наші предки вшановували рослинний світ і своїх прародичів у ньому.

В українській міфології духів природи уособлювали русалки – лісові, польові та водяні. Недарма інша назва русалок – мавки, або навки (від старовинного слова „нав”, яким називали душі мерців). Народна уява наділяла русалок рідкісною красою і підступним характером. Вони могли сприяти або шкодити людям у господарських справах, тому їм треба було догоджати.

За переказами, саме в пору переходу весни в літо прокидаються і приходять до живих душі померлих пращурів, тому на Зелені свята поклоніння природі поєднувалося з поминанням покійних. На знак пошани до померлих предків, які на Зелені свята навідують свої колишні оселі, люди квітчали хати зеленими гілками та травами, дівчата завивали вінки. Про це співали у піснях, які називаються „русальними”:

Ой, зів’ю вінки та на всі святки,
Ой, усі святки, усі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Дочка батька дожидається:
„Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку…”

Пісні що співалися на русаліях, мають невеликий діапазон, майже завжди завершуються „гуканками”, подібно до деяких веснянок. Виконували їх зазвичай гуртом, в унісон. Дуже часто в цих піснях зустрічаються теми кохання, дівочих мрій про майбутнє весілля.

З весняними святами пов’язаний обряд, який у різних частинах України називали по-різному: „Тополя” на Полтавщині, „Верба” на Чернігівщині, „Кущ” на Поліссі. Це дійство виконували лише дівчата. Вибравши з-поміж себе найгарнішу, вони вбирали її в зелений одяг, прикрашали стрічками, намистом та хустинками, а обличчя, щоб не впізнали, закривали віночками. З піснями гурт обходив односельців. Це називалося „водити Тополю” (Куща, Вербу). Господарі, до яких заходили дівчата, мали їх обдарувати. На Полтавщині дівчата співали:

Стояла тополя
Та посеред поля.
Стій, тополенько, стій,

Стій, не розвивайся!
А на тій тополі
Чотири соколи.

Стій, тополенько, стій,
Стій, не розвивайся!

Завершувалися русалії теж особливим обрядом, в якому зазвичай брали участь всі жінки села. Це були традиційні „проводи русалок” з поля до лісу. Прикрасившись квітами та гілками дерев, жінки йшли в поле, співаючи:

Ой проведу я русалочок до бору,
А сама вернуся додому.
Ідіте, русалочки, ідіте,
Да нашого жита не ломіте…
Да наше жито в колосочку,
Да наші дівоньки у віночку.

Загалом церква дуже несхвально ставилася до русальних обрядів, але фрагменти цих гарних свят дійшли до наших часів, незважаючи на суворі заборони. Тиждень перед Трійцею тепер називають „зеленим”, „клечальним” або „русальним”. До наших днів зберігся звичай прикрашати на Трійцю оселі квітами й травами.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶