Українська і зарубіжна музична література. 8

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 8. Поховальний обряд і голосіння

До наших днів збереглося чимало давніх поховальних звичаїв. Це прощання з покійним, роздача пам’яток про померлого (зазвичай хусточок), похоронний обід з обов’язковою ритуальною стравою — коливом, поминки через дев’ять днів, сорок днів та через рік після смерті, щорічне відвідування могил у певні дні року, деякі інші традиційні дійства.

Всі ці обряди виникли ще в доісторичні часи. Смерть людини й тоді сприймалася як велике горе, але разом з тим і як звичайне й необхідне природне явище. „Якби не мерли, то б небо підперли”, — стверджувала народна приказка. Крім того, наші предки вірили, що душа покійного продовжує жити, смерть вважалася не кінцем існування, а лише переходом до іншого світу. Поховальні обряди мали на меті полегшити перехід душі померлого у світ предків, а також підтримати, втішити живих.

Таке неоднозначне ставлення до смерті сформувало систему поховальних обрядів, у якій існувало два різновиди співу: драматичний і святковий (веселі пісні й ритуальний сміх та ігри біля труни, що символізували перемогу життя над смертю). Згодом залишилася тільки драматична музика — голосіння. Це імпровізаційні похоронні співи, що й досі подекуди збереглися у сільському побуті. Колись голосінням намагалися розбудити померлого, а також криком відігнати від нього злу силу.

Цю частину обряду виконували виключно жінки, завжди індивідуально. Тексти голосінь імпровізувалися, проте мали певну композицію, образність, ритміку, а інколи й римування. До померлого зверталися, як до живого, з найласкавішими словами:

Мій таточку, мій ріднесенький!
Мій таточку, мій старесенький!
Нащо ж ви нас покидаєте?
Кому ви нас уручаєте?

Чи ви дубові сухому,
Чи ви батенькові чужому?
Чи холодній стіні,
Чи чужій, мій таточку, стороні?

Сама назва ритуальних плачів — голосіння — вже вказує на динаміку виконання цих творів. Мелодія плачу — це виразний, емоційно напружений речитатив, що передає інтонації ридань, схлипувань, схвильованої мови. Вона складається з коротких нисхідних фраз невеликого діапазону зі складним ритмом, що залежить від словесних акцентів.

Голосіння тривало, лише поки могилу не закидають землею, а тоді зразу ж припинялося. Жінки, які зворушливо й емоційно виконували обряд оплакування, нерідко були дуже обдарованими, до того ж зазвичай мали певну підготовку. В давніші часи траплялося, що на вечорницях дівчата просили старших жінок навчити їх виконувати голосіння. Таких майстринь поховального співу називали голосільницями.

Різновидом голосінь були солдатські плачі під час проводів на царську службу, яка тривала 25 років. Рідні розлучалися з новобранцем, не маючи надії на його повернення:

Сину мій, дитино моя!
Я ж тебе кохала, ніченьку не спала, тебе доглядала!
Мій рідненький, моя й жалоба!
Із якої дороги тебе ожидать, відкіль виглядать?
Чи з поля, чи з моря, чи з далекого краю?

Голосіння також мають риси, споріднені з думами, що виникли значно пізніше. Їх єднає речитативний спосіб виконання, тужливі інтонації, складний ритмічний малюнок. Отже, голосіння, що дуже мало схожі на звичайні пісні, мають з ними спільне походження.


Обрядові пісні — це найдавніша частина українського пісенного фольклору. В наші дні, як і в давні часи, нас хвилює і зворушує краса та виразність цих пісень, що дійшли із глибини століть, не втративши привабливості й поетичності.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶