Українська і зарубіжна музична література. 10

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 10. Мистецтво Давньої Русі

Відомо, що пам’ятки мистецтва на території нашої Батьківщини — Русі знаходили з найдавніших часів. Однак історія давньоруського мистецтва починається з історії самого східнослов’янського народу.

Перші згадки про наших предків, давніх слов’ян, відносяться до IV — VI століть. Можливо, що на цей час у них уже з’явилися зачатки державності, почали налагоджуватися постійні контакти з Візантією і народами Сходу. У цих племен, що називалися антами, а пізніше росами, було вже досить розвинуте мистецтво, в основі якого — культ природи, поклоніння її добрим і грізним силам: Перунові, Даждьбогу, Берегині-землі, Велесу й іншим. Розвинута форма язичницького обряду містила в собі різні види мистецтв: спів, танці, хороводи, гру на музичних інструментах, елементи театралізованої дії. Про роль музики і танцю свідчать деякі давні знахідки: срібні фігурки танцюристів (VI ст.), дзвіночки в давньослов’янських могильниках. В той час уже були відомі гуслі — струнний щипковий інструмент. Музиканти у давніх слов’ян були оточені повагою, вірогідно, вони виконували певні релігійні обряди.

Архітектурні пам’ятки давніх слов’ян до нашого часу не збереглися, але відомо, що будівельники язичницької Русі вміли зводити дерев’яні будинки та фортеці. Давньоруське житло, як показують археологічні розкопки, багато в чому нагадувало селянські житла Росії й України, які існували до початку XX століття.

У давніх слов’ян було високорозвинене ювелірне мистецтво, про що свідчать, зокрема, знайдені на території України фібули (застібки) з вигадливими зображеннями людей і тварин (VII ст.), вставлені в срібло роги тура з Чернігівського кургану Чорна могила (Х ст.). В цих творах помітні елементи „звіриного стилю”, характерного для всієї середньовічної Європи, але в них немає нічого страшного. Характерна риса давніх слов’ян — життя в злагоді з навколишнім світом, замилування природою і поклоніння їй.

Об’єднання східних слов’ян привело до утворення в IX столітті могутньої держави — Київської Русі з центром у місті Києві. Особливо високого розквіту воно досягло в XI столітті при князях Володимирі і Ярославі. Саме в епоху Київської Русі були закладені основи розвитку руської літератури, архітектури, образотворчого мистецтва і музики.

Найвизначнішим явищем в архітектурі цього часу було виникнення і подальший розвиток кам’яного монументального будівництва. На цей час у слов’ян склалися міцні стосунки з Візантією. Саме з Візантії в 988 році на Київську Русь прийшло християнство, а разом з ним і традиції візантійського мистецтва. Оскільки Київська Русь мала дружні зв’язки також з багатьма державами Західної Євопи, на архітектуру деякою мірою впливали і романські традиції.

Нова держава потребувала нових типів споруд — палаців та церков. На Русі давні традиції знайшли нове життя під впливом високорозвиненої народної художньої культури. Перші християнські храми Києва — Десятинну церкву, Собор святої Софії (XI ст.) — будували і прикрашали грецькі майстри, але разом з ними працювали місцеві будівельники і художники, які вносили елементи давньослов’янського мистецтва. Київська Софія побудована за зразком константинопольської, але київський собор більш декоративний і мальовничий. Приблизно тоді ж було побудовано Спаський собор у Чернігові, що також відрізняється урочистою ошатністю і красою.

У XI–XII століттях Київ був одним з найбільших і найбагатших міст у Європі, з високорозвиненою культурою і мистецтвом, різними ремеслами. У Києві з’явилися книги, була заснована бібліотека, зародилася літописна справа. З Візантії на Русь прийшла традиція книжкової мініатюри. Найдавніші руські книги, прикрашені мініатюрами, з’явилися в XI столітті. Це Остромирове Євангеліє й Ізборник Святослава.

Талановиті київські художники-ювеліри створювали дивні за красою і майстерністю прикраси, в яких сполучалися техніки й орнаменти різних країн і народів — греків, євреїв, вірменів, скандинавів. Це були персні, браслети, намиста, скроневі кільця, колти, гривні, а також речі церковного вжитку — хрести, ікони тощо.

Храми Києва прикрашаються іконами, мозаїкою і фресками. У створенні знаменитих мозаїк київської Софії („Оранта”, „Григорій Ниський” та інші), а також збережених фрагментах мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря безсумнівно брали участь як візантійські, так і київські живописці. Збереглося ім’я одного з них — Алімпій. Саме під впливом руських майстрів на стінах соборів з’являються фрески, які зображують сценки з життя — полювання на ведмедя; скоморохів; музикантів і танцюристів.

Музика складала невід’ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виділити три напрями тогочасної музики — народну музику, професійні церковні співи і професійну інструментальну музику.

Народна музика за тих часів не записувалася, але відомо, що вона була обов’язковою частиною обрядових свят. Уявлення про неї можна скласти з писемних джерел, з давніх зображень, а також з деяких особливостей фольклору східних слов’ян. З XI століття у літописах згадуються скоморохи — мандрівні актори і музиканти. Їхніми інструментами були сопель, сопілка, цевниця, гудок (струнний смичковий інструмент), бубни. Найулюбленішим інструментом були гуслі.

Разом із християнством з Візантії на Русь прийшов і церковний спів, що його спочатку розповсюджували грецькі і болгарські співаки. На відміну від народної пісні, церковні співи записувалися. До XI — XII століть відносяться перші руські рукописні співацькі книги, в яких звуки передавалися особливими знаками — знаменами або крюками, що вели походження від візантійських невм. Цей вид співу називався знаменним розспівом (від давньослов’янського „знам’я” – знак). Такі розспіви були одноголосними, суворими і стриманими за характером. Були і кондакарні співи (хвалебні молитви), більш складні, з особливою системою запису. Розшифруванням крюкових нотних знаків, що записувалися над рядком текста і вказували тільки напрям мелодії, а не точну висоту звука, займаються українські вчені-музикознавці.

Мистецтва церковних співів навчали спеціальні вчителі, яких називали доместики (від латинського „начальник, поводир”). У Києві, за літописом, був „двір доместиків”. Вважається, що Київ був головним осередком, звідки „домественний спів” розповсюдився по всій Русі. Від часів Київської Русі також бере початок мистецтво дзвонової музики.

Швидко розвивалося і світське музикування. Князівські бенкети супроводжувалися співом, танцями, грою на різних інструментах. На відомій фресці Софійського собору у Києві зображено великий ансамбль музикантів-інструменталістів. Вірогідно, що подібні ансамблі служили при князівському дворі. У „Слові о полку Ігоревім” згадується прославлений співець Боян, який також, можливо, перебував на придворній службі. Музиканти брали участь і у військових походах. У билинах того часу відзначено, що багато богатирів грали на музичних інструментах.

Розквіт Київської Русі був яскравим, але недовгим. Уже в другій половині XI століття держава почала руйнуватися через внутрішні феодальні чвари.

У середині XIII століття на Русь прийшла страшна катастрофа — татаро-монгольська навала. Іноземне ярмо призвело до тривалої кризи в розвитку культури нашої Батьківщини.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶