Українська і зарубіжна музична література. 18

Українська і зарубіжна музична література

Другий рік навчання

Тема 18. Бароко в мистецтві України

Епохою українського бароко називають період у розвитку української культури з кінця XVI до середини XVIIІ століття. В історії України це час духовного і культурного підйому, пов’язаного зі зростанням національної свідомості, визвольним рухом за державну незалежність і захист своїх земель, які опинилися під владою Речі Посполитої. Після важких боїв у війні під проводом Богдана Хмельницького, які підірвали сили козацтва, Україна була змушена приєднатися до Росії. Національно-культурні традиції, що склалися на той час, продовжували розвиватися і в наступні епохи.

У розвитку української освіти та художньої культури цього часу значну роль відігравали братські школи. В цих школах, зокрема, існував обов’язковий предмет „мусіка”, який вивчався протягом усього шкільного курсу. Учнів навчали музичної грамоти та багатоголосного співу.

В Україні з’являються також нові навчальні заклади, зокрема, Могилянська колегія (згодом академія) у Києві, пізніше колегіуми в Чернігові, Харкові, Переяславі. Багато освічених людей з України запрошувалися до Росії, де вони очолювали державні установи і навчальні заклади. Найвідоміші з них – Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало.

У мистецтві України XVII – XVIII століть провідним художнім напрямком був стиль бароко. Поступовий перехід до цього стилю намітився на початку XVII у деяких архітектурних спорудженнях Західної України (усипальниця Боїмів, Бернардинський костел у Львові). Ці споруди, подібно архітектурі бароко Західної Європи, перевантажені прикрасами.

Наприкінці XVII – початку XVIII століть виникає так зване українське, або козацьке бароко, яке інколи називають ще „мазепинським”. Будівлі цього стилю виглядають у порівнянні з західноєвропейськими більш стримано й елегантно (церква Святий Катерини, будинок полкової канцелярії в Чернігові, Миколаївська церква в Ніжині). Кращі зразки архітектури бароко в Україні – Успенська церква Києво-Печерської Лаври, Андріївська церква в Києві, собор Святого Юра у Львові. Естетика бароко сприяла подальшому розвитку скульптури і різьблення. Особливо пишно прикрашалися скульптурою інтер’єри католицьких костьолів Західної України.

У багатих будинках ікони поступово витісняються світськими картинами – пейзажами, портретами, натюрмортами. В живописі українського бароко помітний вплив школи Рубенса. Яскравий приклад такого впливу – портрет Мазепи роботи невідомого художника (кінець XVII ст.). На іконах XVII–XVIII століть часто зображуються реальні люди, іноді навіть у місцевих костюмах, на тлі пейзажу.

Продовжує розвиватися українська графіка. З початку XVII століття виникає новий жанр – народна гравюра на алегоричні сюжети, характерні для епохи бароко.

Значного розвитку досягло українське театральне мистецтво. Поширилися шкільні драми, що ставилися в костюмах, декораціях, зі складними театральними ефектами, а кількість дійових осіб доходила до 300. Сюжети таких вистав зазвичай бралися з Біблії або історії, але з часом у змісті спектаклів підсилюються світські мотиви. В гумористичних інтермедіях між актами шкільних драм звучала жива народна мова, вводилися характерні для бароко елементи бурлеску (переміщення поважних персонажів у побутові умови). Обов’язковою складовою шкільних драм були хоровий і сольний спів, а також інструментальна танцювальна музика.

Під впливом шкільних драм з XVII століття починається історія українського вертепу – лялькових театральних вистав на різдвяний сюжет, в яких музика теж відігравала важливу роль. Іноді вертепні вистави виконувалися акторами без ляльок, але з елементами вертепу: із собою носили „хлів”, „зірку” та інші атрибути дійства (так званий „живий вертеп”).

У період з кінця XVI до середини XVIIІ століття в українській музиці склалися такі музичні жанри: кант, партесний концерт, пісня-романс.

Новий жанр в музичній культурі України – невеликі вокальні твори, які отримали назву кантів. Це гомофонно-гармоничні триголосні пісні без супроводу („Бистрінькії річеньки”, „Я птичка-невеличка”, „Щиголь тугу маєт”). Більшість кантів створювали невідомі автори: регенти хорів, вчителі співу, учні братських шкіл, колегіумів і академій. Музика цих творів спиралася на церковний спів та український фольклор. Канти поділяють на духовні та світські. Духовні (пов’язані з релігією) називали також псалмами („Радуйся, радость твою воспіваю”).

Розвивався жанр одноголосої пісні в супроводі клавікорда, бандури. Пізніше з одноголосої пісні виникла пісня-романс. Переважна більшість цих творів були лірично-любовного змісту. Мелодика та гармонія українських пісень-романсів спирається на народні ліричні пісні, а також традиції європейської професійної музики того часу.

Унікальним явищем в українській культурі була діяльність Григорія Савовича Сковороди (1722–1794 рр.), філософа, поета і композитора. В дитинстві, що пройшло на Полтавщині, він навчався в сільській школі, співав у церковному хорі, захоплювався грою на сопілці та флейті, пізніше навчився грати на скрипці й бандурі. Після навчання в Києво-Могилянській академії його, завдяки музичній обдарованості та чудовому голосу, направили до Придворної співацької капели в Петербурзі, де Сковорода дістав грунтовну мухичну освіту і звання «придворного уставщика» - регента та заспівувача в хорі. До нас дійшло кілька пісень-романсів Г. Сковороди – „Всякому городу”, „Ой ти, птичко”, „Стоїт явор над горою”, які стали по-справжньому народними.

М. Сковорода. Стоїт явор над горою

Основним жанром професійної музики був партесний концерт. Це великий твір для хору, написаний на духовну чи світську тему. Він склався на основі партесного співу, тобто співу по партіях (голосах), кожен з яких веде свою мелодію. Багато партесних концертів анонімні, деякі зберегли імена своїх авторів. Партесні концерти писали композитори Сімеон Пекалицький, Іван Колядчин, а також Микола Ділецький, який у 1677 році видав збірку музичних творів „Граматика мусикійская”. Діяльність Ділецького дуже вплинула на розвиток музичної культури Росії, куди він, як і багато освічених українців, переїхав на запрошення влади наприкінці XVII століття. Один з найвідоміших творів М. Ділецького – «Воскресеньський канон», створений на честь свята Великодня. Цей видатний монументальний твір, який виконує восьмиголосний хор, звучить урочисто й піднесено.

Епоха українського бароко, чи староукраїнської культури, продовжувалася до кінця XVIII століття. Після возз’єднання України з Росією утворився загальний російсько-український культурний простір. Багато музикантів, художників і письменників, які народилися й одержали освіту в Україні, працювали в Петербурзі, Москві й інших містах Росії.

Музичним центром України початку XVIII століття став Глухів, де була спеціальна „Школа співу та інструментальної музики”. У Глухівській школі вчився талановитий композитор епохи бароко Максим Созонтович Березовський (1745–1777 рр.). Композитор народився в Глухові, ймовірно, у 1745 році. Як один з кращих учнів Глухівської школи продовжив навчання в Києво-Могилянській академії, де давали дуже гарну музичну освіту. В академії Березовський написав свої перші твори.

У 18 років композитор переїжджає до Петербурга і вступає до Придворної співацької капели. Виконує провідні партії в операх, керує капелою, пише музику, в основному хорові концерти. Один з найвідоміших творів цього періоду – концерт „Не отвержи мене во время старості”.

З 1769 по 1774 рік Березовський навчається в Італії, у Болонській музичній академії у знаменитого викладача падре Мартіні, учнем якого був і В.А. Моцарт. Є свідчення, що ім’я Березовського було занесене на „золоту дошку” кращих учнів академії. В Італії Березовський написав оперу „Демофонт”, з якої збереглося лише кілька уривків.

У 1774 році композитор повернувся до Росії. Про останні роки його життя відомо дуже мало. Припускають, що Березовський, як і до від’їзду, працював у Придворній капелі. Його життя обірвалося при нез’ясованих обставинах навесні 1777 року.

Духовні хорові концерти в стилі бароко створював, продовжуючи традиції Березовського, Артемій Лук’янович Ведель (1767–1806 рр.). Народився Артемій Ведель у Києві в 1767 році. У дев’ять років вступив до Києво-Могилянської академії. На той час в академії був оркестр, в якому грали студенти, і два великих хори, одним із яких Ведель керував в останні роки навчання в академії. Тоді ж з’явилися його перші твори – музика на тексти псалмів.

З 1788 по 1790 рік Ведель живе в Москві, куди його запросили керувати хором генерал-губернатора. З 1790 по 1794 рік працює хормейстером у Києвіб а в 1795 році переїжджає до Харкова, де працює викладачем музики в колегіумі. Це найбільш плідний період життя композитора. У Харкові були написані кращі хорові концерти Веделя.

В 1798 році Ведель залишає службу і повертається до Києва. Свідчень про останні роки життя композитора майже не збереглося. Відомо, що він став послушником Києво-Печерської лаври, з невідомих причин переслідувався владою і помер у Києві в 1806 чи 1808 році, ймовірно, в ув’язненні.

Твори Веделя стали доступні лише з початку XX століття. Кращі з них – концерти „Доколе, Господи…”, „Воскресни, Боже…”, „Херувимська” та інші.

Українська культура епохи бароко помітно вплинула на всебічний розвиток, насамперед, російської культури, а також культур інших слов’янських народів.

◀  Попередня тема   ♬