Українська і зарубіжна музична література. 7

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 7. Музичне мистецтво Російської імперії XVIII століття

Перша половина XVIII століття в Російській імперії, частиною якої стала Україна, пов’язана з реформами Петра I. Перетворення торкнулися не тільки економіки і політики, але й мистецтва, яке повинне було стати в один ряд з європейським, за короткий час освоївши нові жанри і теми. У XVIII столітті Росія познайомилася з художніми напрямками, що складалися в різних країнах Європи протягом тривалого часу, тому в російському мистецтві цієї епохи різні стилі співіснували одночасно.

У Росііській імперії швидко поширювалися нові європейські філософські ідеї, розвивалася наука і література. На цей час припалає творчість видатних вчених і письменників М.В. Ломоносова, О.П. Сумарокова, Г.Р. Державіна, Д.І. Фонвізіна, І.А. Крилова та інших.

Початок століття – це час, коли російські майстри вчилися в європейців. У Росії працювало багато художників, архітекторів, музикантів з Італії, Франції, Німеччини, Англії. Однак дуже скоро, засвоївши європейські жанри і форми, російське мистецтво стало самостійним і самобутнім, у ньому яскраво проявилися неповторні національні особливості. В 1757 році в Петербурзі було засновано Академію мистецтв. Російські архітектори і художники отримали можливість навчатися на батьківщині.

Музична культура України XVIII століття розвивалася в двох напрямах: традиційному церковному і світському, що все більше наближувався до європейських традицій. Розквітала не тільки народна пісня, але й активне музичне життя міських центрів. Відомо, що в Києві середини XVIII століття магістр мав постійний міський оркестр, що складався з 16 музикантів з капельмейстером. Була також музична школа при оркестрі.

У 1751 році гетьман Кирило Розумовський створив у Глухові музичний театр, де виконувалися концерти, ставилися опери, балети, комедії. На керівництво співацької капели Розумовський запросив зі Львова регента архієпіскопської капели Андрія Рачинського, музиканта і автора духовної музики.

Головними осередками духовної музики були Києво-Печерська та Почаївська лаври, а також Києво-Могилянська академія, в якій був прекрасний студентський хор і великий оркестр, що виконували як духовні, так і світські твори, зокрема, музику італійських композиторів Дж.Б. Палестріни і А. Скарлатті.

Російська музика протягом XVIII століття також розвивалася дуже швидко. Лише за кілька десятиліть російські музиканти засвоїли досягнення західноєвропейської музики, заклали основи розвитку всіх жанрів, поєднавши особливості національної музики з європейськими професійними традиціями.

Петро I приділяв велику увагу поширенню музики в дворянському побуті. Царськими указами встановлювалося обов’язкове відвідування асамблей – відкритих вечорів у будинках аристократів, на яких оркестри виконували модні на той час танці: менуети, гавоти, алеманди, а також щотижневих концертів, де звучали твори знаменитих західноєвропейських композиторів. Крім того, за наказом царя кожний полк був зобов’язаний мати духовий оркестр. Кілька оркестрів було при царському дворі. Власними капелами і домашніми музикантами обзаводилося і багато аристократів. Зокрема, на початку століття серед російського дворянства було модне мистецтво українських бандуристів, багато з яких служили домашніми музикантами в заможних будинках Москви і Петербурга. Згодом серед російського дворянства склалися традиції домашнього музикування, обов’язковим стало навчання музики дітей.

Одним з основних завдань мистецтва в епоху Петра I було уславлення влади і держави. На честь важливих подій влаштовувалися свята, під час яких виконували особливі привітальні канти„панегіричні” і „канти-вівати”. Складали їх, імовірно, викладачі і студенти Московської духовної академії, де музика була одним з основних предметів.

Пізніше музичні класи з’явилися і в інших навчальних закладах – Шляхетному корпусі, Московському університеті, Академії мистецтв, Смольному інституті шляхетних дівчат у Петербурзі. Професійних музикантів готувала Придворна співацька капела, що поповнювалася молодими співаками з України, які, зазвичай, одержували підготовку в Глухівській школі. В капелі хлопчиків навчали не тільки співати, але й грати на музичних інструментах, оволодівати акторською майстерністю, розмовляти іноземними мовами.

З тридцятих років XVIII століття на гастролі до Петербурга запрошувалися італійські, а згодом і французькі оперні трупи, що виконували твори видатних композиторів того часу – Галуппі, Паїзієлло, Чимарози. У Росії стає популярною і камерна музика. Пізніше італійські і французькі опери в перекладі російською мовою виконували російські артисти в придворних театрах Москви і Петербурга, що відкрилися в другій половині XVIII століття, а також у кріпацьких театрах, яких у Російській імперії нараховувалося декілька сотень. Знайомство з різними формами оперної музики сприяло зростанню майстерності російських музикантів і виникненню національної опери.

У XVIII столітті в російській музиці розвиваються, насамперед, вокальні жанри, пов’язані з літературою – лірична пісня й опера. Розвиток професійної композиторської творчості почався в середині XVIII століття з запису і вивчення російських і українських народних пісень. Спочатку записувалися тільки тексти. В 1776 році виходить перша збірка народних пісень з нотами, яку видав один з перших російських композиторів, українець за походженням, Василь Федорович Трутовський (1740–1810 рр.) Пізніше з’явилася збірка народних пісень, складена поетом Ф. Львовим і музикантом І. Прачем, а також „Збірка Кірші Данилова”, до якої ввійшли історичні пісні й билини. Народні пісні з цих збірок стали основою перших російських комічних опер, написаних композиторами М. Соколовським, В. Пашкевичем, М. Матинським, С. Фоміним. На основі народної творчості починає розвиватися і російська симфонічна музика. В увертюрі до опери М. Соколовського „Мірошник – чаклун, ошуканець і сват” використані російська й українська мелодії.

На розвиток російської ліричної пісні XVIII століття великий вплив мали вірші М. Ломоносова, В. Тредіаковського, О. Сумарокова та інших талановитих російських поетів.

Перший відомий автор російських пісень-романсів, так званих „російських пісень”Г.Н. Тєплов (1711–1779 рр.), який видав у 1759 році збірку вокальних творів „Між ділом розвага” на слова російських поетів. Пісні Тєплова нагадували стародавні канти, але, на відміну від них, виконувалися з акомпанементом. „Російська пісня” наприкінці XVIII століття розвивалася під впливом нового на той час художнього напрямку – сентименталізму (від французького sentiment – почуття), що звертав увагу переважно на внутрішній світ людини. Видатними авторами „російських пісень” наприкінці XVIII століття були Ф.М. Дуб’янський (1760–1796 рр.) та О.А. Козловський (1757–1831 рр.) У російській камерній інструментальній музиці XVIII століття провідними жанрами були танцювальні мініатюри і варіації, як правило, на теми народних пісень. Один із найбільш яскравих композиторів-інструменталістів другої половини XVIII століття – І.Є. Хандошкін (1747–1804 рр.), видатний скрипаль свого часу, засновник російської скрипкової школи, автор збірок варіацій для струнних інструментів, скрипкових сонат та інших творів.

Розвиток російської музичної культури XVIII століття завершує творчість українця Дмитра Степановича Бортнянського (1751–1825 рр.), найвидатнішого композитора Росії цієї епохи. У музиці Бортнянського особливості російських і українських мелодій поєдналися з досягненнями європейської професійної музики. У творчості Бортнянського, що відрізняється гармонійністю, стрункістю, логікою та ясністю, і водночас ліричною теплотою, найбільш повно проявилися принципи російського класицизму. Композитор писав музику в різних жанрах – хорові концерти, опери, клавірні сонати, камерні ансамблі.

Бортнянський народився в містечку Глухові, яке тоді входило до складу Чернігівської губернії. Ймовірно, деякий час він навчався в Глухівській співацькій школі, семи років був зарахований до Придворної співацької капели, керівником якої був відомий на той час український музикант Марко Полторацький, теж родом з Чернігівщини. В капелі вчителем Бортнянського був відомий італійський композитор Бальдассаре Галуппі. З десяти років Бортнянський виконував віртуозні партії в оперних спектаклях. У 1769 році виїхав до Італії, де провів близько десяти років. В Італії Бортнянський писав опери, що з успіхом ставилися в театрах. Повернувши до Росії, у 1779 році став капельмейстером при дворі спадкоємця Павла. В цей час були створені кращі опери Бортнянського („Сокіл”, „Син-суперник”), камерні інструментальні твори, „Концертна симфонія”, фортепіанні сонати. У 1796 році композитор був призначений директором Придворної співацької капели, і з того часу писав винятково хорову музику. Велику увагу Бортнянський приділяв вихованню й освіті молодих співаків. Помер композитор у Петербурзі в 1825 році.

Риси класицизму найбільш помітні у фортепіанних сонатах Бортнянського. Їхня музика відрізняється спокійною врівноваженістю, м’якістю і мрійливістю, в них нема драматизму, могутнього звучання, важких акордів.

Одна з кращих сонат – До мажор – складається з трьох частин. Перша частина написана в сонатній формі без розробки. Головна партія побудована на яскравих динамічних контрастах.

Їй протиставлена спокійна лірична тема побічної партії.

В першій темі повільної другої частини чути інтонації романсів XVIII століття. Написана друга частина в тричастинній репризній формі.

Фінал сонати – життєрадісне світле рондо.

До фортепіанних сонат Бортнянського близькі за формою і настроєм його камерні ансамблі, найвідоміший з який – „Концертна симфонія” Сі-бемоль мажор. Вона також написана у формі тричастинного циклу. В музичну тканину крайніх частин – веселого алегро і танцювального рондо – вплітаються інтонації жвавих народних наспівів, а спокійна середня частина нагадує теми ліричних „російських пісень”. „Концертна симфонія” Сі-бемоль мажор вважається одним з перших у Росії творів камерно-ансамблевої музики.

Величезну популярність принесли Бортнянському його хорові твори. Хорова музика композитора звучала всюди, навіть у найвіддаленіших від столиць місцях Російської імперії. Це пояснюється близькістю хорових творів Бортнянського до інтонацій російських і українських народних пісень, ліричністю і теплотою мелодій. Бортнянський писав хорові твори як церковного, так і світського характеру. Один з найвідоміших – „Херувимська пісня” №7.

◀  Попередня тема   ♬