Українська і зарубіжна музична література. 1

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 1. Романтизм в мистецтві Європи. Творчість Ф. Шуберта

Велика французька революція 1789–1799 років визначила розвиток європейського мистецтва XIX століття. Було зруйновано старий життєвий устрій. Відкриттям століття стало усвідомлення неповторної цінності людської особистості. З цим пов’язане виникнення нового напряму, що став провідним у європейському мистецтві XIX століття – романтизму.

Риси, близькі до романтизму, з’являлися вже у творчості поетів епохи Просвітництва – Ґете („Страждання юного Вертера”), Шіллера („Розбійники”). Почасти виникнення романтизму було підготовано сентименталізмом – течією у європейській культурі кінця XVIII століття, що звертала особливу увагу на внутрішній світ і почуття людини. Однак вперше ідеї романтизму висунули молоді філософи і поети Німеччини – Новаліс, Шлегель, Шилінг та інші. Вони стверджували, що головне завдання художника – відобразити порухи душі, різноманітні почуття і настрої.

Термін „романтизм” у Європі XVII–XVIII століть означав фантастичні, таємничі сюжети, пов’язані з романським світом – Іспанією й Італією. В XIX столітті так стали називати твори, що не дотримувалися правил класицизму. Романтики стверджували, що „не Розум повинен бути в центрі уваги художника, а Дух, вільний і нескорений”. Головне в романтичному творі – почуття і фантазія автора. Для художника-романтика не було законів у мистецтві, єдине його правило – щирість і відкритість почуттів.

Однією з найбільш істотних особливостей романтизму стає протиставлення мрії і дійсності. У творчості письменників-романтиків – Байрона, Шеллі, Гофмана й інших – сформувався тип романтичного героя. Це молода людина, розчарована в житті і людях, вона невдоволена зовнішнім середовищем, нудьгує і не знаходить собі розради. Зіткнення з недосконалістю суспільства – джерело її розчарувань, презирства до оточуючих і страждань. Однак дуже часто герой, який страждає, починає діяти, піднімається на боротьбу проти суспільства і його законів. У зв’язку з цим говорять про два типи романтичного героя – пасивного, що тікає від дійсності у свої мрії і фантазії, та активного, діяльного, що вступає в конфлікт із навколишнім світом.

Романтики розвивали найбільш ліричні, інтимні види мистецтва, в яких читач або глядач залишається неначе наодинці з автором – живопис, музику, художню літературу. Розквітли невеликі, камерні жанри – оповідання, балада, вірш у літературі; пісня, інструментальна мініатюра в музиці. Часто дрібні твори поєднувалися в цикли.

Тематика романтичних творів дуже різноманітна. Одна з основних тем у творчості романтиків – кохання. Велика увага приділялася також образам природи. Крім того, XIX століття – час великих історичних й археологічних відкриттів. У зв’язку з цим романтики виявляли цікавість до історії – Давнього Єгипту, Античності і Середніх Віків, до мусульманського світу. В мистецтві романтиків різних країн уперше стали широко використовуватися характерні елементи національного фольклору. Часто зустрічаються містичні, фантастичні теми і сюжети, тому що головне для романтиків – незвичайність, небуденність зображуваного.

Нові теми потребували нових виразних засобів. В епоху романтизму в різних видах мистецтва помітно виросла технічна досконалість, віртуозність виконання. Це проявилося у творчості скрипаля Нікколо Паганіні, піаністів Фрідеріка Шопена і Ференца Ліста. В балеті з’явився танець на пуантах, танцівники освоїли техніку фуете. В романтичному мистецтві технічна досконалість була не самоціллю, а засобом донести до слухача і глядача задум автора.

Ідеальним видом мистецтва, здатним передати найтонші рухи людської душі, романтики вважали музику. Саме в музиці риси романтизму проявилися особливо яскраво. У творчості композиторів-романтиків склалося нове уявлення про красу, що знайшло відображення в прагненні до граничної емоційної і психологічної виразності. Ці особливості романтизму почасти помітні вже у творчості Бетховена, але інтенсивно розвиватися почали в музиці композиторів XIX століття. Водночас усі видатні композитори-романтики прагнули з’єднати нове з кращими досягненнями попередників, вивчаючи спадщину музикантів минулих поколінь.

У своїй творчості композитори-романтики, прагнучи передати невловимі порухи людської душі, зверталися до картин природи, казкових і фантастичних образів, подій історії. Головне місце в музиці зайняла любовна лірика. Важливим засобом створення музичного образа стала словесна програма, що розкриває зміст твору. Іноді музика писалася як ілюстрація до твору літератури або живопису. Так здійснювалася популярна в романтиків ідея синтезу мистецтв.

Багато композиторів-романтиків вважали, що через музичну освіту можна змінити світ і людину, тому займалися публіцистикою і просвітницькою діяльністю, часто виступали як інструменталісти-виконавці і диригенти, пропагуючи свої твори. Саме романтики створили в XIX столітті в Європі систему публічних концертів.

Великі зміни відбулися також у музичному театрі. У творчості композиторів-романтиків з’явилися нові типи опери: народно-казкова, лірико-психологічна, героїко-романтична. Водночас комічна опера поступово перероджується в оперету, суто розважальний жанр музичного театру. Таким чином, в епоху романтизму музика розділилася на „серйозний” і „легкий” жанри.

Задачі, що ставили перед собою композитора-романтики, вимагали нових виразних засобів. Змінилися традиційні класичні жанри (симфонія, соната, концерт), з’явилися нові (симфонічна поема, концертна увертюра, фантазія, балада). Головними в романтиків стали демократичні жанри, споріднені з міською побутовою музикою – романс і інструментальна мініатюра. У романтиків невеликі твори часто з’єднуються в цикли, частини яких пов’язані певною драматургічною лінією.

Одна з найважливіших особливостей музики романтиків – значне посилення гармонійної і тембрової барвистості. Складнішими й різноманітнішими стали акорди, композитори почали широко вживати сміливі й яскраві тональні співставлення. Небувалого блиску досягає звучання симфонічного оркестру, до його складу вводяться нові інструменти. Дуже виросла техніка музикантів-інструменталістів і майстерність диригентів.

Композитори-романтики вперше стали сміливо використовувати у творчості національний фольклор, народні мелодії різних країн. Одна з найважливіших особливостей романтизму – зародження національних композиторських шкіл, поява композиторів світового значення в країнах, музичне мистецтво яких до цього часу було майже невідоме в Європі – Польщі, Угорщині, Росії, Норвегії, Іспанії та інших.

Франц Шуберт (1797–1828)

Шуберт був молодшим сучасником Бетховена. Обидва вони жили і працювали у Відні, однак грандіозності й могутності бетховенської музики Шуберт, перший віденський композитор-романтик, протиставив інтимні ліричні мініатюри, що розкривають багатство внутрішнього світу людини. За своє коротке життя Шуберт створив більше тисячі творів у різних жанрах, з них майже 600 – пісні й романси.

Шуберт народився в передмісті Відня Ліхтенталі в родині шкільного вчителя. Його знайомство з музикою почалося з домашніх концертів. Майбутній композитор опанував скрипку, фортепіано, альт, кілька років співав у Віденській придворній капелі. З 1808 по 1813 рік Шуберт учився в Конвикті – середньому навчальному закладі, в якому давали гарну музичну освіту. Одним з викладачів Шуберта був знаменитий композитор Антоніо Сальєрі. У Конвикті Шуберт написав перші твори – пісні, фантазію для фортепіано та інші.

Залишивши Конвикт, Шуберт кілька років служив помічником учителя в школі свого батька, займаючись створенням музики у вільний час. Він писав симфонії, хорову музику, сонати, опери, але вже тоді провідним жанром його творчості стала пісня.

У 1818 році композитор назавжди залишає службу і цілком присвячує своє життя творчості. Джерелом існування для нього стали випадкові заробітки та допомога друзів – поетів, художників, артистів, однодумців Шуберта і шанувальників його творчості. Для дружніх зустрічей, що одержали назва „шубертіад”, композитор складав пісні, а також танцювальну музику – вальси, лендлери, екосези, багато з яких залишилися незаписаними.

Крім пісень і танців, в останні роки життя Шуберт писав симфонії, фортепіанні сонати, камерні ансамблі й багато іншої музики, в якій проявилися основні риси його творчої індивідуальності – емоційна і психологічна глибина, різноманітні відтінки почуттів у сполученні з дивовижною простотою. Однак Шуберту, від природи скромному і сором’язливому, не маючи ні грошей, ні впливових заступників, украй рідко щастило видавати свою музику. Дуже довго його твори були відомі лише невеликому колу друзів. Тільки в 1827 році Бетховен, ознайомившись з піснями Шуберта, високо оцінив творчість молодого автора, але зустріч видатних музикантів так і не відбулася.

У березні 1828 року у Відні з величезним успіхом пройшов єдиний концерт із творів Шуберта, а через кілька місяців композитор несподівано помер. На його могилі викарбували епітафію, написану поетом Грільпарцером: „Тут похований не тільки багатий скарб, але ще більш прекрасні надії”. Але музику Шуберта, безпосередню, щиру і світлу, й зараз люблять слухачі і виконують музиканти в усьому світі.

Вокальна творчість Шуберта

Пісня була улюбленим жанром у творчості композитора. Саме Шуберт зробив пісню-романс цікавим і значним жанром музичного мистецтва.

Головний виразний засіб у піснях Шуберта – гнучка і співуча мелодія. У простих і в той же час прекрасних мелодіях Шуберта помітні зв’язки з народними піснями Німеччини й Австрії, однак пісні Шуберта набагато складніші й цікавіші. Шуберта вважають одним з творців романсу – вокального жанру, в якому музика більш тісно, порівняно з піснею, пов’язана з поетичним текстом. Саме тому пісні-романси Шуберта непрості за формою. Композитор використовує як традиційну куплетну форму, так і більш складні – тричастинну, варіаційну, зустрічаються в нього й елементи імпровізації.

У піснях Шуберта партія фортепіано – не просто акомпанемент, а важливе доповнення до вокальної партії, що збагачує мелодію і допомагає розкрити її внутрішній зміст. Водночас велике значення має також гармонія. У фортепіанному супроводі до пісень Шуберт відкрив досі невідомі виразні можливості акордових звучань і модуляцій.

Пісні й романси Шуберта написані на тексти різних поетів. Серед них твори класиків німецької літератури Ґете, Шиллера і Гейне, переклади на німецьку мову Петрарки, Шекспіра, Вальтера Скотта, а також вірші багатьох інших авторів. Головна тема пісень Шуберта, як і більшості композиторів-романтиків – кохання. Зустрічаються також пейзажні та жанрові замальовки, наприклад, пісня „Форель”.

Один з найвідоміших творів Шуберта – романтична легенда, балада „Лісовий цар” на вірші Ґете. Це драматична сцена, в якій беруть участь три дійові особи – Батько, що скаче на коні через ліс, хвора Дитина, яку він везе з собою, та грізний Лісовий цар, що виник у свідомості хворого малюка.

Крім окремих пісень, Шуберт писав і вокальні цикли. Перший з них – „Прекрасна мірошничка”, написаний у 1823 році на слова німецького поета-романтика Вільгельма Мюллера. Двадцять пісень циклу – це розповідь про кохання юного мірошника від пробудження почуття і надії на взаємність до тривоги, ревнощів і розпачу. Важливе місце в циклі займають картини природи, пов’язані з внутрішнім станом героя. Вірний друг мірошника – струмочок, разом з яким він вирушає на пошуки щастя (пісня „В путь”), радіє взаємності в почуттях („Моя”), переживає зраду коханої дівчини („Мірошник і струмок”).

Другий цикл, „Зимовий шлях”, також на слова Мюллера, написаний чотирма роками пізніше й відрізняється трагічним настроєм. У двадцятьох чотирьох піснях циклу розкриваються різні відтінки внутрішнього стану бідного юнака, відкинутого багатою нареченою. Основна ідея твору – духовна самотність героя. Найбільш повно вона розкривається в останній пісні – „Шарманщик”.

Останні пісні Шуберта на вірші різних поетів були об’єднані в збірку „Лебедина пісня”. Найвідоміша з них – „Серенада” на слова Л. Рельштаба.

Фортепіанні твори

Значну частину творів Шуберта для фортепіано складають невеликі танцювальні п’єси, написані для „шубертіад”, прості і витончені одночасно. Приклад такої мініатюри – вальс сі мінор.

Протягом творчого шляху Шуберт створив нові жанри романтичної фортепіанної мініатюри. Це вісім „Експромтів” і шість „Музичних моментів”. Кожна з цих п’єс передає певний емоційний стан, як, наприклад, „Музичний момент” фа мінор.

Серед інших творів Шуберта для фортепіано – 22 сонати, більше 50 дуетів, фантазія „Мандрівник”.

„Незакінчена” симфонія

Шуберт написав дев’ять симфоній. Найвідоміша з них – написана в 1822 році симфонія №8 сі мінор, відома як „Незакінчена”. Замість звичайних для цього жанру чотирьох частин симфонія складається з двох – драматичної і ліричної, котрі врівноважують одна одну. Втілення в музиці інтимних поетичних почуттів, ніжної і смутної замріяності призвело до переосмислення традиційного симфонічного циклу. Незвична за формою і глибоко поетична за змістом, „Незакінчена” симфонія Шуберта вважається першою романтичною симфонією.

Усі теми першої частини, Allegro moderato, близькі наспівним романсовим інтонаціям. Приглушено і таємниче звучить тема вступу. З перших же тактів вона вводить слухача у світ ліричних образів.

На тлі тривожного акомпанементу струнних інструментів вільно ллється сумна тема головної партії.

Їй протиставлена м’яка і світла лірика побічної партії.

У розробці провідна роль належить похмуро-драматичній темі вступу. Тривога і сум’яття попереднього розділу зникають у репризі. Головна й побічна теми звучать у тому ж порядку, що й в експозиції.

Характер другої частини, Andante con moto, більш спокійний і мужній. В ній переборюються тривога і смуток першої частини.

„Незакінчена” симфонія, один із кращих творів Шуберта, за життя композитора жодного разу не виконувалася. Вперше вона прозвучала лише через тридцять сім років після смерті автора, і з того часу незмінно прикрашає концертні програми.

  ♬   Наступна тема  ▶