Українська і зарубіжна музична література. 3

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 3. Музика Італії XIX століття

Початок XIX століття – час боротьби італійського народу за звільнення країни від французького й австрійського панування. Цей рух одержав назву Рісорджименто. У боротьбі брали участь також діячі культури Італії. В мистецтві ідеї патріотизму і героїки призвели до формування романтичного напрямку.

Опера Італії XIX століття

В музиці новий стиль розвивався повільно. Найбільш популярним жанром була опера, в якій панували застарілі жанри opera seria і opera buffa. Лише в середині XIX століття сформувалася нова національна оперна школа, творцем якого був композитор Джоаккіно Россіні (1792–1868 рр.).

Россіні народився в родині музикантів в містечку Пезаро. У ранньому віці переселився до Болоньї, де почав систематично займатися музикою. В чотирнадцять років Россіні був обраний членом Болонської музичної академії і вступив до музичного ліцею, який закінчив у 1810 році. В тому ж році була поставлена його перша опера, що відразу принесла композитору величезний успіх. В тридцять років Россіні був уже всесвітньо відомим композитором, автором тридцяти трьох опер. Більшість з них написані в жанрі opera buffa. Найвідоміші – „Севільський цирульник” і „Попелюшка”.

Опера „Севільський цирульник” написана в 1816 році на сюжет першої частини відомої п’єси Бомарше. Її дійові особи нагадують персонажів італійської „комедії масок”. Музика втілює переважно гумор, веселощі, комізм ситуацій, у ній мало душевної схвильованості і психологізму. За традицією, в опері панує сольний спів. Але, на відміну від традиційної опери buffa, музика Россіні відзначається дотепністю, яскравістю, блиском, у ній чути ритми й інтонації італійської народної музики XIX століття. Помітно зростає роль оркестрових епізодів. „Севільський цирульник” вважається вершиною в розвитку жанру opera buffa.

У 1822 році Россіні відвідує Відень, де знайомиться з творчістю Генделя, Глюка, Моцарта, Бетховена, Вебера. З 1824 року композитор живе в Парижі. Там у 1829 році була написана його остання опера – „Вільгельм Телль”, що поклала початок новому жанру в італійській опері – героїко-романтичній музичній драмі. Сюжет опери пов’язаний з ідеєю національно-визвольної боротьби. Велике значення мають хорові сцени, глибшими стають характеристики персонажів, багато в чому це передається засобами оркестру. Особливо виразна увертюра до опери, яка стала самостійним концертним номером.

Після створення опери „Вільгельм Телль” Россіні перестав писати для сцени. Композитор помер у 1868 році в Парижі. В 1887 році його перепоховали в Італії.

Під впливом музики Россіні розвивалася творчість його молодших сучасників – Вінченцо Белліні (1801–1835 рр.) і Гаетано Доніцетті (1797–1848 рр.), у свій час дуже відомих композиторів. У кращих операх Белліні відбилося піднесення національно-визвольного руху в Італії, розвивалися елементи романтизму.

Композитор народився в місті Катанія родині музикантів, музику писав із шести років, пізніше вчився в Неаполітанській консерваторії. З його одинадцяти опер кращими вважаються „Норма”, „Сомнамбула”, „Пуритани”. Найбільш повно внутрішній світ героїв розкривається в аріях, що вимагають від виконавців особливої майстерності. В музиці Белліні романтична піднесеність сполучається з витонченим ліризмом і мрійливістю, м’яким смутком. Композитор помер у 1835 році в Парижі в розквіті таланта.

Гаетано Доніцетті народився в місті Бергамо, там же вчився в музичній школі, а потім у Болонській консерваторії. Написав близько сімдесятьох опер у різних жанрах, найвідоміші з них – лірична „Лючія ді Ламмермур” драматична „Фаворитка”, комічна „Любовний напій”. Опери Доніцетті відрізнялися легкістю мелодики, доступністю і вишуканістю, але разом з тим композитор часто надмірно захоплювався зовнішніми ефектами, перебільшеною вокальною віртуозністю. В середині XIX століття Доніцетті був одним із найпопулярніших оперних композиторів Європи.

Вершиною розвитку італійської опери XIX століття стала творчість Джузеппе Верді (1813–1901 рр.). У його музиці, що спиралася на національні італійські традиції, з’єдналися риси романтизму і реалізму, оригінальність сполучається з доступністю.

Верді народився в бідній сільській родині, музики вчився самостійно й у місцевих музикантів-аматорів. У вісімнадцять років намагався вступити до Міланської консерваторії, але його не прийняли. Вдосконалювати музичну освіту майбутньому композитору допомагав диригент міланського оперного театру „La Scala” Вінченцо Лавінья. У 1839 році відбулася прем’єра першої опери Верді „Оберон”, тепло сприйнятої слухачами. Надалі стали надходити замовлення на нові опери, що усталили успіх композитора. В перших операх („Набукко”, „Ломбардці” та інших) Верді прагнув до героїко-романтичних сюжетів, утілення різких контрастів, поглиблення психологічних характеристик дійових осіб.

Зрілий період творчості Верді починається з 50-х років XIX століття. Композитор продовжує розвивати в музиці реалістичні риси. В центрі його уваги – сильна і внутрішньо суперечлива особистість, що зіштовхується зі злом. Ця ідея втілена в операх „Ріголетто” (за п’єсою Віктора Гюго „Король забавляється”), „Трубадур”, „Травіата” (за п’єсою Олександра Дюма-сина „Дама з камеліями”), „Дон Карлос”, „Бал-маскарад”. У цих операх Верді зберігає традиційний для італійської опери розподіл дії на окремі номери, але домагається тісного зв’язку між ними, розвиток подій стає більш динамічним. Зростає роль оркестру, що розвиває і доповнює характеристики персонажів.

Одна з кращих опер Верді – „Аїда”, написана в 1870 році на замовлення єгипетського уряду до відкриття Суецького каналу. Події опери відбуваються за часів Давнього Єгипту. Головними в опері стали жіночі образи – дочки фараона Амнеріс і її рабині, ефіопської принцеси Аїди, показані з рівною глибиною та співчуттям. Паралельно з „Аїдою” Верді працював над іншим великим твором – „Реквіємом”, що також став однією з вершин творчості композитора.

У пізній період творчості Верді написав лише дві опери – „Отелло” і „Фальстаф” за мотивами п’єс Шекспіра. Автором лібрето був талановитий поет і музикант Арріго Бойто. В опері „Отелло” підсилилася роль речитативу, музика і драматична дія утворюють єдине ціле. Композитор відмовився від розподілу опери на номери, дія розвивається безупинно, напружено й стрімко. Внутрішній світ героїв показано не тільки вокальними, але й оркестровими засобами. Комічна опера „Фальстаф”, яку Верді написав у вісімдесят років, уражає слухачів енергією, дотепністю, барвистістю й багатством музичної мови.

Всього композитор написав двадцять шість опер. Італійці цінували творчість Верді як суспільно важливе явище. В день його похорону на вулиці Мілана вийшло близько трьохсот тисяч людей. Музика Верді звучала у виконанні хору й оркестру під керуванням диригента Артуро Тосканіні (1867–1857 рр.), який став згодом одним із кращих інтерпретаторів опер Верді.

Інструментальна музика Італії XIX століття

Розквіт інструментальної музики в Італії початку XIX століття пов’язаний, насамперед, із творчістю геніального скрипаля Нікколо Паганіні (1782–1840 рр.).

Ще в XVII столітті в Італії працювали композитори, які писали чудові твори для скрипки – Кореллі, Тартіні, Вівальді, а також музиканти-віртуози та майстри, що створювали прекрасні інструменти. Ці традиції зберігалися і наприкінці XVIII століття. Однак Паганіні, затьмаривши і попередників, і сучасників, увійшов у історію музики як найвидатніший скрипаль-віртуоз, який володів феноменальною технікою, творець нового, романтичного виконавського стилю. У творчості Паганини віртуозність була не самоціллю, а засобом вираження незвичайних фантазій, настроїв і переживань музиканта-романтика.

Нікколо Паганіні народився в Генуї в родині дрібного торговця, рано почав займатися музикою, перший концерт дав у дев’ять років, виконавши власні варіації. Надалі Паганини постійно сполучав створення музики з концертними поїздками, спочатку по Італії, а з 1828 року – і всією Європою. Концерти принесли Паганини світову славу, на публіку він справляв приголомшливе враження. Паганіні став першим музикантом, який грав концертну програму без нот.

Всі твори композитора написані для скрипки соло або для різних інструментальних ансамблів за участю скрипки. Це „24 капричіо для скрипки соло” („капричіо” чи „каприсом” називається різновид етюду), шість концертів для скрипки з оркестром, сонати для скрипки й гітари, камерні ансамблі. Паганіні вважають засновником європейської школи скрипкової майстерності, але його мистецтво вплинуло і на фортепіанне виконавство. Каприси Паганіні обробили для фортепіано Шуман, Ліст і Брамс, під впливом Паганіні були створені етюди Шопена.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶