Українська і зарубіжна музична література. 4

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 4. Музика Франції XIX століття

Пожвавлення в культурному житті Франції першої половини XIX століття багато в чому пов’язане з революційними подіями, що почалися наприкінці XVIII століття. Бурхливе громадське життя Франції залучало передових діячів культури і мистецтва з інших країн. Париж став культурною столицею Європи. Тут знаходили визнання багато діячів літератури, музикантів, художників, артистів. Різноманіття культурних подій збагачувало мистецтво Франції. На початку XIX століття у французькому мистецтві, насамперед у літературі, провідним напрямком став романтизм, представниками якого були письменники Ламартін, Мюссе, Меріме, Гюго, Жорж Санд, художники Делакруа і Жеріко. Одночасно формувався й інший напрямок – реалізм, що найбільш яскраво проявився у творчості Бальзака і Стендаля. Найвідомішими французькими композиторами в першій половині XIX століття були Гектор Берліоз і Джакомо Мейербер.

Гектор Берліоз (1803–1869)

Один із найбільш яскравих романтиків, перший французький композитор, що написав симфонічні твори світового значення. Берліоза вважають творцем жанру програмної симфонії. В основі симфоній Берліоза лежить сюжет, який автор докладно пояснює в словесному тексті.

Берліоз народився в містечку Сент-Андре, в дитинстві не одержав професійної музичної освіти, але самостійно навчився грати на флейті й гітарі. За бажанням батьків поїхав до Парижа вивчати медицину, однак відмовився від професії лікаря і самостійно підготувався в консерваторію. Уже перші твори молодого композитора відрізнялися самобутністю. Найвідоміший з них – програмна „Фантастична симфонія”. Її програма пов’язана з подіями особистого життя композитора. Романтично-театралізовані образи симфонії перегукуються із сучасною Берліозу французькою оперою. „Фантастична симфонія” складається з п’яти частин. Композитор порушує класичну традицію, тому що це необхідно для більш повної реалізації його задуму.

У 1830 році Берліоз отримав так звану Велику Римську премію, що давала можливість випускникам консерваторії протягом трьох років продовжувати навчання в Італії. Враження від цієї країни згодом відбилися в його творах – симфоніях „Гарольд в Італії”, „Ромео і Джульєтта”, опері „Бенвенуто Челліні”. Найбільш видатними творами Берліоза також є „Траурно-тріумфальна симфонія”, „Реквієм”, симфонічна легенда „Осуд Фауста”.

Крім створення музики, Берліоз багато працював над мистецтвом оркестровки. Його книга „Великий трактат про сучасне інструментування й оркестровку” і зараз служить навчальним посібником.

Берліоз був також видатним диригентом. З 1843 року і до кінця життя він постійно гастролював як диригент містами Європи, двічі побував у Росії.

Композитор володів і неабияким літературним обдаруванням. Він часто виступав у друкованих виданнях як музичний критик, писав музичні фейлетони, новели, статті про музичні твори і композиторів. Із сучасників Берліоз високо цінував Вебера, Ліста, а також Глінку, з яким подружився в молодості в Італії. Писав Берліоз і про Бортнянського, твори якого вразили його під час відвідин Росії.

Традиції французької симфонічної музики, закладені Берліозом, продовжував і розвивав композитор Сезар Франк (1822–1890 рр.). Кращими його творами в цьому жанрі вважаються Симфонія ре мінор і „Симфонічні варіації” для фортепіано з оркестром. Франк писав також фортепіанні п’єси, твори для органа, камерно-інструментальні твори, опери.

Свій внесок у розвиток французького симфонізму в XIX столітті зробили також Едуар Лало (1823–1892 рр.), який створив новий тип концерту – концерт-сюїту („Іспанська симфонія”), Ернест Шоссон (1855–1899 рр.) та інші.

Джакомо Мейєрбер (1791–1864)

У музиці Франції першої половини XIX століття головними були жанри, пов’язані з театром – опера і балет. У 20-х роках XIX сторіччя у французькій музиці склався особливий жанр – „велика опера” (французькою grand opera). „Велика опера” являла собою яскраве музично-драматичне дійство з масовими хоровими і балетними сценами, постановки відрізнялися надзвичайною розкішшю. Першим твором у цьому жанрі була опера „Фенелла”, написана композитором Ф. Обером на лібрето Е. Скріба в 1828 році. Однак творцем нового різновиду французького національного театру вважають Дж. Мейєрбера.

Мейербер народився в Берліні в родині банкіра, в дитинстві виявив видатні здібності як піаніст, складав музику для театру, однак його перші опери не мали успіху. За порадою Сальєрі Мейербер кілька років (з 1816 по 1824 рік) удосконалював майстерність в Італії. Опери, написані в Італії, принесли композитору популярність. У 1827 році Мейєрбер переїхав до Парижа, що приваблював його багатим і різнобічним культурним життям. З’єднавши елементи німецької, італійської і французької музичних культур, Мейєрбер виробив власний оперний стиль, що і став називатися „великою оперою”.

Найвідоміші опери Мейєрбера – „Роберт-диявол”, „Гугеноти”, „Пророк”, „Африканка”. У цих творах яскраво проявилися риси романтичного мистецтва. Їхні сюжети пов’язані з історією або давніми міфами, герої переживають як соціальну, так і особисту драму, автор приділяє максимальну увагу зображенню їхніх почуттів.

Опери Мейєрбера не позбавлені певних недоліків. Композитор, бажаючи догодити публіці, часто захоплюється зовнішніми ефектами, у зображенні почуттів героїв доходить до сентиментальності і зайвої чутливості. Проте яскрава театральність і музична ефектність кращих опер Мейєрбера дуже вплинули як на сучасних йому композиторів, так і на багатьох музикантів наступних поколінь.

Шарль Гуно (1818–1893)

На початку другої половини XIX століття в музиці підсилився вплив реалізму. Увага приділялася вже не перебільшеним романтичним переживанням, а простим і щирим почуттям звичайних людей. В французькому оперному мистецтві сформувався новий жанр – лірична опера. Відмінною рисою цього жанру стало зображення особистої драми героїв. Центральними епізодами опери були любовні сцени, важливе місце в опері займали жанрово-побутові епізоди.

Засновник ліричної опери – композитор Шарль Гуно. Гуно народився в Парижі, його батько був художником, а мати – піаністкою. У сімнадцять років майбутній композитор вступив до консерваторії. Отримавши за видатні успіхи в навчанні Велику Римську премію, чотири роки жив у Італії, відвідав Францію і Німеччину. Повернувшись до Парижа, працював органістом і регентом у церкві, керував Паризькими хоровими спілками, для яких написав безліч творів. Тоді ж з’явилися його перші опери, що не мали успіху.

З 12 опер, написаних композитором, найбільшу славу йому принесли „Фауст” (на сюжет однойменної трагедії Ґете) і „Ромео і Джульєтта” (за мотивами п’єси Шекспіра). У своїх операх Гуно втілює не глибокий філософський зміст цих творів, а тільки любовну драму героїв. Композитору вдалося створити виразні музичні характеристики дійових осіб, в операх багато яскравих епізодів, що малюють різноманітні картини життя.

В останні роки Гуно писав переважно духовні твори, а також книги і статті про музику і композиторів.

У жанрі ліричної опери працював і композитор Жюль Массне (1842–1912 рр.). На його творчість багато в чому вплинула оперна музика Гуно, але водночас твори Массне відрізняються більшою м’якістю, вишуканістю, витонченістю.

Як і Гуно, Массне вчився в Паризькій консерваторії, потім на кілька років їздив до Італії. Основну частину його творчої спадщини складають опери. З 25 опер Массне кращими вважаються „Манон” і „Вертер”, що розповідають про трагічне кохання. В операх Массне, дуже популярних за життя композитора, втілено низку тонких і виразних жіночих образів. Массне працював і в інших жанрах: писав балети, оркестрову музику, пісні й романси. Протягом 18 років він викладав у Паризькій консерваторії, виховавши багатьох відомих композиторів.

Твори в жанрі ліричної опери писав також композитор Лео Деліб (1836–1891 рр.). З більш ніж 30 опер і оперет композитора найбільш відома „Лакме”. Серед інших театральних творів Деліба популярні балети „Сильвія” і „Коппелія”, що і зараз зустрічаються в репертуарі театрів.

Каміль Сен-Санс (1835–1921 рр.) написав більше десяти творів для музичного театру, але в репертуарі втрималася тільки лірична опера „Самсон і Даліла”. Використавши в лібрето тему біблійної легенди, композитор зображує не драматичний конфлікт, а любовний сюжет. З інструментальних творів Сен-Санса кращими вважаються концерти для фортепіано, скрипки і віолончелі з оркестром, симфонічні поеми, а також цикл п’єс „Карнавал тварин”, особливо п’єса „Лебідь”, на музику якої поставлена відома у виконанні багатьох знаменитих балерин сцена „Умираючий лебідь”.

Жорж Бізе (1838–1875)

Найвидатніший французький композитор другої половини XIX століття. Центральне місце в його творчості, різноманітному за жанрами, належить опері. З досягнень французької опери Бізе зміг відібрати все найбільш цінне і прогресивне: від „великої” опери – яскравість театральної дії, від ліричної – тонкість у розкритті інтимної драми, від комічної – жанрово-побутові і народні сцени. В результаті композитор створив новий жанр – реалістичну психологічну драму.

Композитор народився в Парижі, його батько був викладачем співу, а мати непогано грала на фортепіано і стала першою вчителькою сина. У десять років Бізе вступив до консерваторії, де займався фортепіано і композицією. Одним з його викладачів був Шарль Гуно. Серед перших творів Бізе – симфонія, оркестрова увертюра, вокальні і фортепіанні п’єси, а також оперета „Доктор Міракль”, відзначена на одному з конкурсів.

Блискуче закінчивши консерваторію, Бізе на три роки виїхав до Італії. Незабаром після повернення в Париж у 1860 році пише оперу „Шукачі перлин”, що принесла йому деякий успіх. Опера „Пертська красуня”, поставлена в 1867 році, незабаром зійшла зі сцени.

Найбільш яскраві твори – музику до п’єси А. Доде „Арлезіанка”, музичну драму „Кармен”, а також ліричну оперу „Джаміле” і сюїту для фортепіано в чотири руки „Дитячі ігри” – композитор написав в останнє п’ятиліття життя. Бізе помер влітку 1875 року, вражений провалом опери „Кармен”, прем’єра якої відбулася в березні.

Опера „Кармен”

Лібрето опери „Кармен” створювалося на сюжет однойменної новели письменника Проспера Меріме. Образи героїв опери складні й неоднозначні. В основі сюжету – стосунки волелюбної і непостійної красуні іспанської циганки Кармен і закоханого в неї Хозе. Музична характеристика Кармен подана через пісні і танці в характері іспанських і циганських мелодій: хабанеру, сегідилью, циганську пісню. Для партії Хозе типові ліричні кантиленні мелодії. Ефектною музикою змальовано образ блискучого тореадора Ескамільйо, яким захоплена Кармен.

Дуже велика в опері роль оркестру. Крізь всю оперу в оркестрі проходять три теми, які „договорюють” те, що не було цілком розкрите у вокальних партіях: тема пристрасті Кармен, тема любові Хозе і тема Ескамільйо. Надзвичайно красиві самостійні оркестрові епізоди, що зображують картини природи і народного життя Іспанії: увертюра і три антракти, які передують діям.

Опера „Кармен”, не діставши визнання за життя автора, згодом стала одним із найпопулярніших творів для музичного театру. Радянський композитор Родіон Щедрін на основі музики Бізе створив одноактний балет „Кармен-сюїта”, вперше поставлений у 1967 році на сцені Великого театру в Москві.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶