Українська і зарубіжна музична література. 1

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 1. Музична культура Російської імперії першої половини ХІХ століття

На початку XIX століття російська культура розвивалося в умовах національного піднесення, викликаного перемогою у Вітчизняній війні 1812 року. Чудових успіхів було досягнуто у всіх областях мистецтва. Особливо визначні були здобутки літератури, що мала вплив на розвиток музики, театру, живопису. Цю епоху часто називають „пушкінською”. Поруч з генієм російської літератури О.С. Пушкіним виступили чудовий драматург О.С. Грибоєдов, поети-декабристи К. Рилєєв, В. Кюхельбекер, продовжував творити В.А. Жуковський. Пізніше до російської літератури ввійшли М.В. Гоголь, М.Ю. Лєрмонтов. Особливістю цього періоду була досить швидка зміна напрямків: класицизм поступається місцем романтизму, і одночасно в мистецтві дедалі ясніше виявляються риси реалізму.

До першої половини XIX століття належить творчість М.І. Глінки і його молодшого сучасника О.С. Даргомижського, композиторів, творчість яких піднесла російську музику до рівня європейської музичної культури. Разом з тим, дуже багато для розвитку музики цієї епохи зробили й інші композитори, сучасники і попередники Глінки – О. Верстовский, О. Аляб’єв, О. Варламов, О. Гурільов, кращі твори яких виконуються і в наші дні.

На початку XIX століття на розвиток музики величезний вплив мала література, особливо творчість О.С. Пушкіна. Саме тому в російській музиці тієї епохи розвивалися переважно жанри, пов’язані зі словом – опера і вокальна мініатюра (пісня і романс). Як і в літературі, у музиці провідним напрямом був романтизм. Російські композитори-романтики намагалися розбудити інтерес до життя рідного народу, до його історичного минулого, поетичної творчості і народної пісні. В той же час у мистецтві поступово затверджуються риси реалізму, правдивого зображення дійсності і характерів.

Незважаючи на те, що в Росії ще не було спеціальних музичних навчальних закладів, усе більше зростає роль музики в культурному і громадському житті. Центрами музичногї освіти стають університети, пансіони, ліцеї, де викладання музики велося на досить високому рівні, музика була важливою частиною домашнього виховання не тільки в дворянських родинах, але також у середовищі чиновників і міщан. Набуло поширення домашнє побутове музикування. Найбільш популярними інструментами були арфа, фортепіано, скрипка, гітара, а основою репертуару – російська народна пісня у вигляді сольного співу або дуетів з акомпанементом, інструментальних варіацій.

Збагачується концертне життя, виникають спеціальні установи для організації хорових і симфонічних концертів. У 1802 році в Петербурзі було засновано Філармонійне товариство. У приватних будинках, дворянських зібраннях і навчальних закладах постійно влаштовувалися камерні концерти, в яких брали участь російські й іноземні виконавці – піаністи Н.Д. Кашин, Д. Філд, Д. Штейбельт, К. Майєр, М. Шимановська, співачка Є. Сандунова, скрипалі Г.А. Рачинський, А.Ф. Львов, К. Липінський. Пізніше в Росію приїжджали Ф. Ліст, Г. Берліоз, Роберт і Клара Шуман.

В першій половині XIX століття зароджується російська музична критика і публіцистика. В газетах і журналах друкувалися статті про музику, рецензії на концерти і спектаклі. Велике значення для музичного життя Росії мали роботи В.Ф. Одоєвського – засновника російського наукового музикознавства, друга М.І. Глінки і пропагандиста його музики.

Російське оперне мистецтво в XIX столітті вже не обмежувалося жанром комічної опери. Воно збагатилося драматичними і героїчними сюжетами, з’явилися також, відповідно до традицій романтизму, чарівні казково-фантастичні опери. Велике значення для розвитку російського оперного мистецтва мала діяльність диригента і композитора Катерино Альбертовича Кавоса (1775–1840 рр.), італійського музиканта, який близько сорока років очолював оперну трупу в Петербурзі. Дуже популярна у свій час була опера Кавоса „Іван Сусанін”, написана на сюжет, що пізніше використав для своєї першої опери Глінка, в якій широко використовувалися народно-пісенні теми, зустрічалися розвинені симфонічні епізоди, та інші сценічні твори цього автора. З великим успіхом виконувалися також опери вихованця Придворної співацької капели, українця Степана Івановича Давидова (1777–1825 рр.). Особливо полюбилася слухачам центральна арія головної героїні опери „Леста, дніпровська русалка”, написана на тему української пісні „Їхав козак за Дунай”.

Найвидатішим оперним композитором першої половини XIX століття був майстер російської романтичної опери Олексій Миколайович Верстовський (1799–1863 рр.). У своїй творчості він звертався здебільшого до світу старовини, народних легенд і переказів, казкової фантастики, образів Київської Русі, широко використовуючи в музиці інтонації російських, українських, польських, циганських пісень і танців.

Син поміщика Тамбовської губернії, Верстовський отримав гарну домашню музичну освіту, пізніше, коли родина переїхала до Петербурга, брав уроки у відомих піаністів Штейбельта, Дж. Філда та інших музикантів. З 1823 року до кінця життя композитор жив і працював у Москві на посаді інспектора імператорських театрів, розвиваючи національні традиції російської сцени і приділяючи велику увагу вихованню молодих артистів.

Вершиною творчості Верстовського стала його опера „Аскольдова могила”, що вважається кращою російською оперою доглінкинського періоду. В цій опері композитору вдалося створити ряд самобутніх народних характерів, використовуючи сучасні йому побутові музичні жанри – романс, баладу, застільну пісню.

На цей час припадає зародження російської класичної школи оперного виконавства, засновниками якого вважаються чудові артисти Осип Опанасович Петров (1806–1878 рр.) і його дружина Анна Яківна Петрова-Воробйова (1816–1901 рр.), а також відомі співаки С.С. Гулак-Артемовський, Д.М. Леонова.

Балетна музика початку XIX століття ще не виходила за рамки „музичного супроводу” танцю. Музику до романтичних балетів, дуже популярних у цей час, писали композитори К. Кавос, А.Н. і С.Н. Тітови та інші.

Музикою незмінно супроводжувалися і драматичні спектаклі, для яких складалися симфонічні увертюри, антракти, а іноді й вокальні номери. Музику до спектаклів писали М.І. Глінка (до „Князя Холмського” Кукольника), О.А. Козловський (до „Фінгала” Озерова), О.Є. Варламов (до „Гамлета” Шекспіра) та інші композитори.

Улюбленими театральними жанрами в першій половині XIX століття були водевіль (легка комедія з куплетами і танцями) і дивертисмент (музично-театральне видовище, в якому сполучалися елементи опери, балету і пантоміми). В жанрі водевілю найбільш успішно працювали О.О. Аляб’єв, О.Н. Верстовський. Великий успіх мав водевіль О.О. Шаховського з музикою К. Кавоса „Козак-віршотворець”, побудований переважно на мелодіях українських народних пісень.

Перша половина XIX століття була часом розквіту вокальної музики. Створювалося безліч міських побутових пісень і романсів. Велику популярність мали солдатські пісні, що відбивали події Вітчизняної війни 1812 року, а також застільні пісні, часто пов’язані з героїко-патріотичною тематикою. Дуже поширені були українські народні пісні і спів циганів, які своєрідно і виразно виконували російські пісні. Зріс інтерес до вивчення народної пісні, видавалися збірки народних пісень в обробці Н.Д. Кашина, І.А. Рупіна, О.О. Аляб’єва, О.Є. Варламова, О.Л. Гурільова.

На основі народно-побутової пісенної лірики розвивалася різноманітна романсова творчість композиторів першої половини XIX століття. Цьому сприяв розквіт російської поезії. Прекрасні романси створювалися на вірші Пушкіна, Жуковського, Дельвіга, Баратинського й інших поетів.

Російські романси XIX століття дуже різноманітні за жанрами. Дуже поширилася так звана „російська пісня”, що виникла як наслідування народній музиці. Популярні були також елегії – ліричні романси в характері глибокого розмірковування, а також балади – твори оповідального характеру, присвячені драматичним подіям. Засновником балади в російській вокальній музиці вважають О.Н. Верстовського. Створювалися романси в характері застільних пісень, іспанських серенад, італійських баркарол. Головна особливість російського романсу – його багата, широко протяжна і виразна мелодія. Разом з тим, по мірі ускладнення змісту, у романсах з’являються елементи речитативу. Все більшого значення набуває фортепіанний супровід. Ускладнюється гармонія, зростає її роль у створенні художнього образа.

Романси писали всі російські композитори першої половини XIX століття, в тому числі О.А. Козловський, А.Д. Жилін, Н.Д. Кашин, А.Н. і Н.С. Тітови, О.Н. Верстовський і багато інших. Найкращими майстрами романсу доглінкинського періоду вважаються О.Є. Варламов, О.О. Аляб’єв, О.Л. Гурільов.

Олександр Олександрович Аляб’єв (1787–1851 рр.) – один з найбільш яскравих російських композиторів першої половини XIX століття, автор більше ста п’ятдесятьох романсів, ряду музично-драматичних творів, творів для симфонічного і духового оркестрів, камерних ансамблів, п’єс для фортепіано й іншої музики. Композитор народився в дворянській родині, у молодості служив в армії, брав участь у війні 1812 року. Згодом залишив військову службу і присвятив себе творчості. Через необґрунтоване звинувачення в убивстві Аляб’єв кілька років провів у в’язниці, а потім у засланні в Сибіру, на Північному Кавказі й в Оренбурзі. В ці роки композитор знайомиться з музикою народів Кавказу, Середньої Азії і Заволжжя, записує черкеські, азербайджанські, грузинські, башкирські і киргизькі мелодії. Коштовним внеском у вивчення української народної творчості стала збірка „Голоси українських пісень”, складена Аляб’євим разом з видатним українським ученим М.А. Максимовичем. Збірка була видана у 1834 році й одержала високу оцінку М.В. Гоголя.

Кращою частиною творчої спадщини Аляб’єва вважаються його романси. Ще за життя композитора вони неодноразово видавалися і мали величезний успіх. У своїх романсах на тексти Пушкіна, Дельвіга, Жуковського, Міцкевича Аляб’єв прагнув до тонкого і різноманітного втілення людських почуттів. Його мелодії близькі до російської народної пісні простотою і щирістю. Деякі з романсів Аляб’єва („Соловей”, „Зимовий шлях”, „Я вас любив”) і зараз часто включають до свого репертуару багато виконавців. Ференц Ліст, захоплений красою романсу „Соловей”, зробив його транскрипцію для фортепіано.

Олександр Єгорович Варламов (1801–1848 рр.) народився в Москві в родині відставного військового, музичну освіту одержав у Придворній співацькій капелі. Творчість Варламова тісно пов’язана з побутовим музикуванням. Багато з його романсів, яких у композитора близько двохсот, написані в жанрі „російської пісні” („Червоний сарафан”, „Уздовж по вулиці метелиця мете”). Дуже популярні також романси „На світанку її не буди” на слова О.О. Фета в характері елегійного вальсу, „Біліє парус одинокий” на вірші М.Ю. Лєрмонтова, „Гірські вершини” на текст В. Ґете в перекладі М.Ю. Лєрмонтова і багато інших.

Варламов був відомий також як співак, гітарист, диригент, педагог. У 1840 році була опублікована його „Школа співу” – перша в Росії робота з методики викладання вокалу. В останні роки життя Варламов видавав журнал „Російський співак”, у якому друкував обробки російських і українських народних пісень для голосу з фортепіано. Олександр Львович Гурільов (1803–1958 рр.) був сином кріпосного музиканта. Музиці учився під керівництвом батька, пізніше брав уроки в Дж. Філда, вважався одним із кращих піаністів свого часу. Твори Гурільова (вокальна лірика і фортепіанні мініатюри) відрізняються вишуканістю і м’яким ліризмом. Найбільш відомі його „російські пісні” „Дзвіночок”, „Сарафанчик”, „Матінко-голубонько”, „В’ється ластівка”, романси „Розлука”, „Вам не збагнути мого суму”. Композитор видав також збірник „47 обраних народних пісень”, в якому представив відомі пісні у власних обробках.

Розвиток інструментальної музики в Росії пов’язаний насамперед з побутовим музикуванням. Улюбленим домашнім інструментом було фортепіано. Для фортепіано російські композитори писали найчастіше варіації і ліричні мініатюри, популярні в епоху романтизму – ноктюрни, колискові, баркароли, прелюдії, експромти, а також п’єси в танцювальних жанрах. У деяких з цих творів з’являються риси концертности і віртуозного блиску, що було пов’язано зі зростанням виконавської техніки і професійної майстерності композиторів. Велику роль у розвитку російського піанізму зіграв видатний ірландський піаніст-педагог і композитор Джон Філд (1782–1837 рр.), який жив у Росії з 1803 року. Серед його учнів – Глінка, Одоєвський, Верстовский, Гурільов. Плідно працювали в Росії також піаністи Марія Шимановська і Карл Майєр – учитель Глінки.

Крім того, розповсюдженими побутовими інструментами були арфа і семиструнна гітара. Засновником російської гітарної школи вважається Андрій Йосипович Сіхра, автор безлічі творів для гітари, педагог, що виховав ряд видатних гітаристів.

У першій половині XIX століття російські композитори створювали також різноманітні камерні ансамблі для різного складу інструментів. У симфонічній музиці цього часу найбільш цікаві твори написані в жанрі програмної увертюри до оперної або драматичної вистави.

  ♬   Наступна тема  ▶