Українська і зарубіжна музична література. 2

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 2. Михайло Іванович Глінка (1804–1857)

Глінка — перший російський композитор світового значення. Його творчість, завершуючи тривалий етап розвитку російського музичного мистецтва, узагальнює кращі художні традиції минулого і водночас відкриває нові шляхи розвитку російської музики.

Джерелом музики Глінки стала народна музична творчість, від найдавніших традицій російської хорової культури і стародавніх селянських пісень до сучасного композитору міського фольклору. Досконало засвоївши особливості народної пісні, Глінка на їх основі створив самобутній національний музичний стиль, що став характерною рисою всієї російської музики наступних епох.

Творчі пошуки композитора спиралися на глибоку професійну освіту, вивчення досвіду західноєвропейських майстрів і його творче освоєння. З класицизмом музику Глінки поріднює стрункість і вишуканість форми, прагнення втілювати ідеальні образи героїв. Від романтиків композитор сприйняв увагу до зображення народного побуту, до фольклору різних народів, звертання до казкової фантастики, барвистість гармонії й оркестровки. До того ж Глінка першим з російських композиторів зумів правдиво і різнобічно показати типово російські характери, втіливши їх у конкретних образах героїв. Твори Глінки відкрили епоху реалізму в російській музиці.

Творча спадщина композитора порівняно невелика, однак, як відзначав М.А. Римський-Корсаков, у його музиці „немає нічого слабкого, все завершене і віртуозне”. Глінка — автор опер „Іван Сусанін” та „Руслан і Людмила”, музики до трагедії „Князь Холмський”, декількох одночастинних творів для симфонічного оркестру, камерних ансамблів, більше 70 романсів і пісень, варіацій і п’єс для фортепіано.

Михайло Іванович Глінка народився і виріс у Смоленській губернії, у маєтку батьків селі Новоспаському, в оточенні російської природи, народного побуту і пісень. Захоплений грою кріпацького оркестру свого дядька, майбутній композитор самостійно на слух вчився грати на скрипці й флейті, пізніше з гувернанткою В. Кламмер опановував фортепіано.

З 1818 по 1822 роки Глінка вчився у Шляхетному пансіоні при Головному педагогічному інституті, де отримав гарну загальну освіту. Тоді ж він почав серйозно займатися музикою, брав уроки в Д. Філда, а потім у К. Майера, який допомагав Глінці в перших композиторських спробах.

Після закінчення пансіону Глінка недовго служив чиновником, а потім вийшов у відставку. Він багато виступав в аматорських концертах як піаніст і співак, під час відвідин Новоспаського працював з оркестром дядька, розучуючи твори відомих композиторів, у Петербурзі постійно бував на симфонічних концертах й оперних спектаклях. Велике значення для Глінки мала дружба з багатьма видатними людьми того часу — Пушкіним, Грибоєдовим, Жуковським, Міцкевичем, Одоєвським, які стали для композитора зразком серйозного ставлення до мистецтва.

Все більше вдосконалювалася композиторська майстерність Глінки, виявлявся його індивідуальний творчий почерк. Серед музики цих років — кілька прекрасних романсів, фортепіанні твори, соната для альта і фортепіано. Відчуваючи необхідність продовження музичної освіти, Глинка виїхав за кордон.

З 1830 року композитор жив у Італії, потім відвідав Австрію і Німеччину. Глінка зустрічався з композиторами Берліозом, Мендельсоном, Белліні, Доніцетті, слухав і вивчав сучасну йому музику. В останні місяці перебування за кордоном Глінка вдосконалював композиторську майстерність у Берліні під керівництвом відомого теоретика музики професора Зиґфріда Дена. Знайомство з кращими досягненнями західноєвропейської культури значно розширило його світогляд і наштовхнуло на думку про створення національної опери, гідної російського театру.

Повернувшись в 1834 році до Росії, композитор почав роботу над оперою „Іван Сусанін”, прем’єра якої відбулася восени 1836 року. Прогресивна частина слухачів сприйняла цю подію як початок нової епохи російського музичного мистецтва.

Незабаром після постановки „Івана Сусаніна” Глінка почав роботу над новою оперою за поемою Пушкіна „Руслан і Людмила”. Одночасно народжувалися й інші твори. В ці роки близьким другом Глінки став відомий письменник-романтик Н.В. Кукольник, який очолював модний артистичний гурток. У домі Кукольника Глінка зустрічався з Т.Г. Шевченком, К.П. Брюлловим та іншими відомими діячами культури. Глінка написав музику до трагедії Кукольника „Князь Холмський”, а також вокальний цикл „Прощання з Петербургом” і кілька інших романсів на тексти цього автора.

У 1837 році Глінка був призначений капельмейстером Придворної співацької капели. За три роки роботи композитор значно покращив її художній рівень. У 1838 році він їздив в Україну для набору нових співаків, серед яких був і С.С. Гулак-Артемовський, який став згодом відомим співаком і композитором. Під час поїздки Глинка зупинявся в маєтку свого знайомого, поміщика Григорія Степановича Тарновського в селі Качанівці на Чернігівщині. Саме в Качанівці були створені і вперше прозвучали у виконанні аматорського оркестру деякі номери опери „Руслан і Людмила”. Там же композитор познайомився з українським поетом Віктором Забілою, на тексти якого були написані пісні „Гуде вітер вельми в полі” і „Не щебечи, соловейку”.

Після закінчення роботи над оперою „Руслан і Людмила”, прем’єра якої відбулася восени 1842 року, основну увагу Глінка приділяє симфонічній музиці. У 1844 році він їздив до Франції, де з великим успіхом виконував свої твори. Майже два роки (з 1845 по 1847) композитор провів у Іспанії, вивчаючи народне мистецтво, побут і традиції. На основі записів іспанських мелодій у 1845 році була написана симфонічна увертюра „Арагонська хота”, а через кілька років — „Ніч у Мадриді”. В ці ж роки Глинка працював над „Камаринською” — увертюрою-фантазією на дві російські теми.

В останні роки життя Глінки його друзями стали молоді музиканти, які високо цінували творчість композитора — композитори О.С. Даргомыжський, О.Н. Сєров і М.О. Балакірєв, музичний критик В.Д. Стасов. Прагнучи стежити за музичним життям Європи, Глинка часто виїжджав за кордон — до Парижа, Варшави, Берліна. Композитора захоплювали нові творчі задуми, яким не судилося здійснитися. В 1857 році Глинка помер у Берліні і був похований у Петербурзі на цвинтарі Александро-Невської лаври.

Оперна творчість

Глінка створив два типи російської національної опери — героїчну народну музичну драму і казково-епічну оперу. Обидва ці напрямки згодом розвивалися у творчості російських композиторів.

Опера „Життя за царя”, що у СРСР було прийнято називати „Іван Сусанін”, була написана в 1836 році на сюжет, пов’язаний з подіями російської історії. Дія відбувається на початку XVII століття, під час війни Росії з польськими загарбниками. Один з ворожих загонів намагався взяти в полон щойно обраного російського царя Михайла Федоровича. Своїм провідником поляки хотіли зробити костромського селянина Івана Сусаніна, та він завів ворогів у глухі хащі і занапастив їх, але й сам також загинув.

В основі драматургії опери лежить конфлікт двох сил — російського народу і польської шляхти. Цей конфлікт виявляється насамперед у музиці опери. Для характеристики росіян композитор використовує вокальні мелодії в характері селянських і солдатських пісень, а також романсів. Дуже важлива в опері роль масових хорових сцен — інтродукції, хорових епізодів, що малюють картини народного життя, фінального хору „Слався”, який затверджує ідею патріотизму і величі батьківщини.

З народного середовища виділяються головні герої опери, показані з великою любов’ю і правдивістю. Характеристики дійових соіб даються композитором у закінчених епізодах — аріях, піснях, романсах. Водночас Глінка в кожному з образів підкреслює його основну ознаку. Уособленням мудрої величі народу, його моральної сили став в опері образ Івана Сусаніна (бас). Для його музичної характеристики використані інтонації російських селянських народних мелодій. У всіх епізодах опери музика партії Сусаніна сповнена гідності та спокійної впевненості. Найбільш повно риси головного героя розкриваються в його останній арії.

Світлий і поетичний образ російської дівчини, дочки Сусаніна Антоніди (сопрано), вперше показаний у великій арії з першої дії. Арія складається з двох частин: повільної каватини в дусі російських ліричних пісень і пожвавленого граціозного рондо. Глибина і сила скорботи Антоніди за батьком з особливою виразністю звучить у романсі з третьої дії.

Правдиво і багатогранно змальований наречений Антоніди, воїн Собинін (тенор). В основі його партії — інтонації молодецьких солдатських пісень. У тріо з Сусаніним і Антонідою розкривається лірична сторона образа Собиніна. Музика тріо близька до побутового романсу.

Простосердість і щира чистота названого сина Сусаніна Вані (контральто) передається ясною і спокійною пісенною мелодією.

Так само яскраво і точно зображені в опері й поляки, охарактеризовані майже винятково оркестровою музикою в ритмах танців і найбільш повно представлені в блискучій балетній сюїті з другої дії. Три з чотирьох номерів сюїти (полонез, краков’як, вальс, мазурка) — національні польські танці, що передають зовнішній блиск, самовпевненість і хвалькуватість шляхтичів. У цій сцені Глинка вперше в російській музиці надав танцям значення характеристики дійових осіб, поклавши початок симфонізації російського балету.

„Життя за царя” — перша російська опера без розмовних діалогів, побудована на безупинному розвитку, драматургічній і музичній єдності. Мелодійний речитатив, що зв’язує номери опери, заснований на пісенних інтонаціях. Її художні якості й видатне значення для розвитку російської музики високо цінували сучасники — О.С. Пушкін, В.А. Жуковський, В.Ф. Одоєвський та інші видатні діячі російської культури.

Прем’єра опери Глінки „Руслан і Людмила” за однойменною поемою О.С. Пушкіна відбулася восени 1842 року. Через всю оперу композитор проводить дві основні ідеї — оспівування батьківщини і прославляння вірної любові. Обидві ці лінії з’єднуються у фіналі, що затверджує перемогу добра над злом. Неквапливий розвиток дії нагадує давні билини і сказання. Позитивні герої опери (Людмила, богатирі Руслан і Ратмир, співак Боян, князь Світозар, добрий чарівник Фінн) наділені виразними і мелодійними вокальними характеристиками. Дещо з гумором зображені негативні герої — злі чарівники Чорномор і Наїна, „горе-богатир” Фарлаф. Образи Чорномора і Наїни втілені майже винятково через інструментальну музику. Для характеристики цих персонажів Глінка використовує гострі дисонанси, незвичні сполучення звуків.

Як і в першій опері, у „Руслані і Людмилі” Глінка спирається на інтонації російських народних пісень різних жанрів. Звертається композитор і до музики східних народів, обробляючи справжні народні мелодії і складаючи на їхній основі власні. У баладі Фінна використана записана Глінкою фінська народна пісня.

Велика роль у створенні образів опери належить оркестровим засобам. Деяких героїв постійно супроводжують певні інструменти (лейттембри). Увертюра до опери, написана в сонатній формі і побудована на темах опери — один із кращих симфонічних творів Глінки.

Симфонічна творчість

Симфонічні твори композитора („Камаринська”, „Вальс-фантазія”, „Арагонська хота”, „Ніч у Мадриді”), написані в жанрі симфонічних фантазій або увертюр, відрізняються ясністю і доступністю змісту, багатством образів. Майже всі вони виникли на основі справжніх народних пісенних або танцювальних тем. Глінка знайшов методи розвитку, що відповідають характеру народних мелодій: варіаційну розробку і поліфонічне збагачення. У звучанні оркестру композитор широко використовує виразні можливості тембрів кожного з інструментів.

Один із кращих творів Глінки — симфонічна фантазія „Камаринська”, яку композитор називав „російське скерцо”. У „Камаринській” композитору вдалося втілити риси російського народного характеру — гумор і ліричність.

„Камаринська” написана у формі варіацій на теми двох російських народних пісень, різних за характером. Перша з них — весільна лірична „З-за гір, гір високих”.

Друга — танцювальна, весела і жвава „Камаринська”.

Композитор помітив у побудові цих мелодій загальну рису (нисхідний рух від субдомінанти до тоніки) і використав її для поступового зближення контрастних образів.

Кожна з тем розвивається по-своєму. Плавне розгортання весільної пісні, що поступово обростає підголосками, сприймається як вступний розділ. Основний розділ — варіації на тему „Камаринської”. Глінка використовує різні прийоми варіювання: при незмінній темі розвивається супровід („глінкинські” варіації), потім мелодія збагачується орнаментом, виникають різні динамічні і темброві ефекти. В останньому з перетворень танцювальна тема наближається до ліричній весільної. У такий спосіб композитор створює єдину цілісну форму.

Прийоми розвитку народних тем, знайдені Глінкою в „Камаринській”, надалі широко використовувалися російськими композиторами. П.І. Чайковський писав, що з „Камаринської”, як „дуб з жолудя”, виросла вся російська симфонічна музика.

Вальс-фантазія” був написаний у 1839 році для фортепіано, у 1845 році композитор оркестрував його, а в 1856 році зробив нову оркестрову редакцію. Звернувшись до простого побутового жанру, дуже популярного в першій половині XIX століття, Глинка значно розвинув його і сповнив глибокого психологічного змісту, перетворивши на хвилюючу ліричну поему. Вальс написаний у формі рондо. Задумливо-сумна основна тема з’являється протягом твору багато разів.

З нею чергуються вальсові теми, що передають інші відтінки почуттів.

У „Вальсі-фантазії” Глінка заклав основи лірико-психологічної симфонічної музики, що їх потім розвивали у своїй творчості багато російських композиторів.

Камерно-вокальна творчість

Романси Глінка писав протягом усього життя, їх у композитора більше сімдесятьох. У цих творах відбилися почуття і настрої автора, композитор малює музичні портрети різних людей, сцени з життя, пейзажі, картини далеких часів і країн. Багатству змісту романсів відповідає розмаїтість їхніх жанрів. Серед вокальних мініатюр Глінки — „російські пісні”, елегії, серенади, балади і фантазії. Композитор звертається також до жанрів, властивих музиці інших народів — іспанського болеро й італійської баркароли. У ряді романсів Глінки поєднуються риси різних жанрів.

Так само різноманітні романси Глінки і за формою. Композитор використовує просту куплетну форму, тричастинну, рондо, а також складну наскрізну форму, що складається з декількох епізодів, об’єднаних загальною лінією розвитку.

Створюючи романси, Глинка звертався до творчості двадцяти поетів (Пушкін, Дельвіг, Жуковський, Баратинський, Кукольник та інші), відображаючи в музиці особливості поетичної мови кожного з них.

Головний виразний засіб у романсах Глінки — вокальна мелодія. В мелодіях романсів композитор виявив прекрасне знання можливостей співацького голосу. Велику роль має і партія фортепіано, що допомагає створити загальний настрій і доповнює характеристику образів.

Романси Глінки раннього періоду написані переважно в жанрах „російської пісні” і елегії. Один із кращих — романс-елегія „Не спокушай” на слова Баратинського.

Під враженням пісень і природи Італії було створено романс-баркаролу „Венеціанська ніч” на текст І.І. Козлова.

В роки творчого розквіту Глінка постійно звертався до поезії О.С. Пушкіна. На вірші великого російського поета він написав дев’ять творів. Найкращий серед них — романс „Я пам’ятаю мить чудову”, в якому прекрасно поєдналися музична і поетична виразність.

Поряд з пушкінськими романсами, кращими у вокальній творчості Глінки вважаються елегія „Сомнение” на слова Кукольника і балада „Ночной смотр” на вірші В.А. Жуковського, у яких композитор проникливо і вдумливо розвинув традиційні жанри побутової лірики.

У циклі з дванадцяти романсів „Прощання з Петербургом” на слова Н.В. Кукольника різнохарактерні твори поєднуються одним настроєм — романтичною темою мандрівок. Найбільш відомі з них — „Жайворонок” і „Попутна пісня”.

Романси Глінки відзначаються глибоким змістом, яскравими індивідуальними характеристиками образів. Традиціям Глінки тією чи іншою мірою наслідували всі російські композитори, що працювали в цьому жанрі.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶