Українська і зарубіжна музична література. 3

Українська і зарубіжна музична література

Третій рік навчання

Тема 3. Українське мистецтво першої половини XIX століття

На початку XIX століття культура України знаходилася в занепаді. Це було пов’язане з втратою державної самостійності, важким політичним і економічним становищем України, поділеної між Росією й Австрією. Як російський, так і австрійський уряди перешкоджали розвитку української національної культури і мистецтва. Систему освіти в Україні було зруйновано. Діти українських дворян, що жили на території Російської імперії, вчилися в університетах Санкт-Петербурга і Москви, в кадетських училищах та інших російських навчальних закладах. Велику роль у житті українців, що приїжджали до Росії, грали земляцтва Як правило, українці, що домоглися визнання в столицях, опікувалися земляками й допомагали їм.

З кінця XVIII століття починається процес національно-культурного відродження України. Цьому сприяло поширення романтизму і пов’язаної з ним уваги до національного фольклору, історії, мові і літературі. Початком української етнографії вважається видання в 1777 році в Петербурзі збірки „Опис весільних малоросійских обрядів”, автором якого був Григорій Калиновський. У 1798 році було видано книгу Якова Маркевича „Записки про Малоросію”, в якій коротко викладалися відомості про природу, історію, населення, мову та поезію України. В 1819 році князь Микола Церетелі (1790–1869 рр.) опублікував у Петербурзі збірку українських історичних дум під назвою „Спроба збирання старих малоросійських пісень”. Видатним істориком і фольклористом України був перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804–1873 рр.), що видав у Москві в 1827 році збірку „Малоросійські пісні”, у 1834 році разом з композитором Аляб’євим збірку „Голоси українських пісень”, а також інші роботи з історії і культури України. Вивченням українського фольклору займалися також Ізмаїл Срезневський, Осип Бодянський, а пізніше й інші.

За активного сприяння передових діячів української культури в першій половині XIX століття на території України відкриваються вищі навчальні заклади. В 1805 році з ініціативи українського поміщика В.Н. Каразіна (1779–1873 рр.) було засновано університет у Харкові, а в 1834 році — у Києві. Відкриваються Ліцей вищого типу в Одесі (у 1817 році) і Гімназія вищих наук у Ніжині (у 1820 році).

Великою подією в культурі України стала діяльність полтавчанина Івана Петровича Котляревського (1769–1838 рр.). Його поема „Енеїда”, написана в 1798 році, заклала основи нової української літератури. Це був перший твір, в якому традиції старої української літератури з’єдналися з живою українською мовою, соковитою і барвистою. Творчість послідовників Котляревского, що створювали в першій половині XIX століття літературні твори українською мовою, відносять до романтичного напрямку. Це байки П.П. Гулака-Артемовського (1790–1865 рр.) і Є. Гребінки, твори засновника української прози Г.Ф. Квітки-Основ’яненка (1778–1843 рр.), твори безлічі поетів-аматорів. З літературою українського романтизму пов’язані і ранні твори М.В. Гоголя (1809–1852 рр.), написані російською мовою – збірки „Вечори на хуторі біля Диканьки”, „Миргород” та інші. Починав свій творчий шлях як романтик і великий український поет Тарас Григорович Шевченко.

Т.Г. Шевченко (1814–1861 рр.), всесвітньо відомий насамперед як класик української літератури, своєю професією вважав живопис і освіту одержав в Академії мистецтв у Петербурзі, де його вчителем був К.П. Брюллов. Шевченку належить більше тисячі творів образотворчого мистецтва — станкового живопису, монументально-декоративного розпису, графіки, скульптури. Його роботам притаманні неповторні особливості, що проявилися в творах, виконаних у різних жанрах і техніках. Одна з таких особливостей — контрастне сполучення м’яких півтонів з динамічним малюнком. Вихований у традиціях класицизму, Шевченко через романтизм поступово приходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомі його портрети і картини в жанрі побутового й історичного живопису („Селянська родина”, „Катерина” та інші).

У першій половині XIX століття в Україні помітно зріс інтерес до живопису, збільшилася кількість художників-професіоналів. Малювання й живопис у багатьох навчальних закладах викладали випускники Петербурзької Академії мистецтв. Викладати малювання в Київському університеті мав намір і Т.Г. Шевченко, але цьому перешкодило його заслання в 1847 році.

Разом з Т.Г. Шевченком у майстерні Брюллова вчився Д. Безперчий (1825–1913 рр.), який також усе життя присвятив мистецтву. Цікавими художниками були І.М. Сошенко (1806–1876 рр.), А.М. Мокрицький (1810–1870 рр.), Г.А. Васько (1820–1886 рр.), А.М. Горонович (1818–1867 рр.), П.І. Шлейфер (1814–1879 рр.), В. Яненко. Кожний з них відзначався своєрідною творчою індивідуальністю.

Живописні твори, пов’язані з українською тематикою, створювалися не тільки українцями, але і росіянами, що жили і працювали в Україні, насамперед В. Тропініним. Художники уважно придивляються до яскравих особистостей з народної маси, прагнучи передати їхній багатий внутрішній світ і особливості характеру.

Важливі зміни відбулися й у театральному мистецтві. На початку XIX століття в ряді міст України (Києві, Харкові, Ніжині, Полтаві) відроджується напівпрофесійний театр. Основою українського театрального репертуару стали твору Василя Гоголя (батька великого письменника), п’єси І.П. Котляревського, написані їм для театру в Полтаві („Наталка Полтавка” і „Москаль-чарівник”), комедії „Сватання на Гончарівці” і „Шельменко-денщик” Г. Квітки-Основ’яненка, історико-побутова драма Т.Г. Шевченка „Назар Стодоля” і деякі інші. З новою українською драматургією й театром була пов’язана творчість видатних акторів К. Соленика і М. Щєпкіна, згодом артиста Малого театру в Москві.

Музична культура України в першій половині XIX століття розвивалася в складних умовах. Головними центрами концертного життя були маєтки деяких освічених поміщиків – В.В. Тарновського, Г. Галагана та інших, які мали свої симфонічні оркестри, оперні й балетні трупи, що складалися переважно з кріпаків. Часто для керівництва такими колективами запрошували відомих музикантів з-за кордону. Деякі з цих оркестрів продовжували діяльність і після скасування кріпацтва, збагачуючи музичну культуру великих міст.

Важливу роль у розвитку українського музичної освіти зіграло відкриття вищих навчальних закладів у великих містах. При Харківському університеті були музичні класи, в яких готували професійних музикантів. Велике значення для розвитку музичного мистецтва мала нова українська драматургія. Українські п’єси ставилися з музикою, зазвичай це були обробки народних пісень і танців. На початку XIX століття в українській професійній музиці з’являються перші симфонічні твори.

Вокальні й інструментальні твори пишуть композитори Олександр і Іван Лизогуби, М. Вербицький, І. Лаврівський та інші. Українська опера сформувалася в другій половині XIX століття. Вона виросла з драматичних вистав з музикою. Помітною подією в українській музиці середини XIX століття стала поява комічної опери С.С. Гулака-Артемовского „Запорожець за Дунаєм”, написаної на романтичний сюжет з української історії, яка дотепно і точно втілила риси національного характеру і стала першим класичним зразком цього жанру.

Семен Степанович Гулак-Артемовський народився в 1813 році в селі Городище на Черкащині у родині священика. З дитинства відрізнявся прекрасним голосом і музичними здібностями. Навчався в духовному училищі та в семінарії в Києві.

У 1838 році Гулак-Артемовський знайомиться з М. І. Глінкою, який привіз його до Петербурга і навчав співу. Потім з 1839 по 1842 рік Гулак-Артемовський вчився музики і співу в Італії.

Повернувшись до Петербурга, Гулак-Артемовский став солістом Маріїнського оперного театру, де працював більше 20 років. У 1864 році композитор переїхав до Москви. Помер Гулак-Артемовський у Москві в 1873 році.

Гулак-Артемовський написав кілька музичних творів, найвідоміший з них — комічна опера „Запорожець за Дунаєм”, написана 1862 року. Вперше опера була поставлена в Петербурзі.

Тема опери пов’язана з українською історією. Композитор розкриває в ній характери людей, побут і звичаї народу, використовуючи інтонації української музики. В опері багато розмовних діалогів, що характерно для комічної опери.

Головні дійові особи опери – козак Іван Карась і його жінка Одарка (комічна лінія опери), їхня дочка Оксана і її наречений Андрій (лірична пара). В опері також діють турки, козаки, є кілька танцювальних і хорових сцен.

Починається опера невеликим оркестровим вступом (інтродукцією), що зображує картину літнього вечора. Характер Карася змальований у його пісні „Ой щось дуже загулявся”:

У дуеті „Відкіля це ти узявся” партії Одарки і Карася, протилежні за настоєм, дотепно зображують сварку:

У пісні „Ой казала мені мати” розкриваються ліричні риси в характері Одарки:

Перша музична характеристика Оксани — романс „Місяцю ясний”, що став, як і попередній приклад, народною піснею:

Більш глибоко лірична тема розкривається в дуеті Оксани й Андрія „Чорна хмара”, сповненому ніжності і теплоти. Продовження характеристики Андрія – у його арії з хором „Блаженний день”. В ній звучать радість і любов до рідної землі.

В другій дії композитор вводить в оперу танцювальну сюїту, показуючи картини народного побуту через танець. У п’ятьох танцях втілені різні відтінки народного характеру. Завершує оперу життєрадісний хоровий фінал.

Опера, написана півтори сотні років тому, і зараз ставиться в театрах. Першим виконавцем партії Карася був сам автор. Кращими виконавцями вважаються М. Литвиненко-Вольгемут (Одарка), І. Паторжинський (Карась), І. Козловський (Андрій), З. Гайдай (Оксана).

Лібрето опери написав професор Київського університету Микола Іванович Костомаров (1817–1885 рр.), один з керівників патріотичного „Кирило-Мефодіївського товариства”, членом якого був і Т.Г. Шевченко.

На початку XIX століття, в зв’язку з поширенням романтизму, в архітектурі багатьох країн Європи відроджувалися традиційні національні особливості. Але в Україні розвиток традицій національної архітектури було зупинено забороною уряду будувати храми в «малоросійському стилі». Певні риси романтизму виявлялися у вигляді деяких заміських палаців і парків багатих поміщиків, як, наприклад, Софіївка під Уманню або садиба Каразіних під Краснокутськом на Харківщині.

Таким чином, перша половина XIX століття в культурі і мистецтві України – час пробудження національної самосвідомості, інтересу до культурного й історичного минулого.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶