Українська і зарубіжна музична література. 5

Українська і зарубіжна музична література

Четвертий рік навчання

Тема 5. Myзичнa кyльтypa Pociйcькoї iмпepiї дpyгoї пoлoвини XIX cтoлiття

Пожвавлення, що охопило в середині XIX століття всі галузі культурного і громадського життя Росії, проявилося й у розквіті музичного мистецтва. Насамперед, змінилися форми музично-концертного життя. До цього часу планомірна концертна робота велася тільки Філармонічним товариством і Придворною співацькою капелою. У 1859 році в Петербурзі, а роком пізніше в Москві виникає нова концертна організація – Російське музичне товариство (РМТ). Пізніше відділення РМТ з’явилися й в інших містах держави. Основною метою РМТ було, як вказувалося в його статуті, „зробити гарну музику доступною великим масам публіки”. Популяризацією російської музики займалися також Російські симфонічні концерти, засновані в 1885 році багатим аматором музики М.П. Бєляєвим.

З діяльністю РМТ був пов’язаний і розвиток музичної освіти. На основі музичних класів при РМТ були організовані два перші російські консерваторії – у 1862 році в Петербурзі, а в 1966 році в Москві. Консерваторії займалися підготовкою артистів-солістів і музикантів-професіоналів для оркестрів. Також у 1862 році в Петербурзі було створено Безкоштовну музичну школу, в якій любителі музики з народу навчалися хоровому й сольному співу. Головне місце в діяльності школи посідали концерти, в яких виконувалися в здебільшого твори російських композиторів, а також новітні твори закордонних музикантів.

На цей час припадає початок творчого розквіту багатьох видатних музикантів-виконавців: піаністів і диригентів братів Антона і Миколи Рубінштейнів, що стали першими директорами відповідно Петербурзької і Московської консерваторій, скрипалів Г. Венявського і Л. Ауера, віолончеліста К. Давидова. З успіхом виступали вокалісти Ф.І. Стравинський, І. Мельников, Ю. Платонова, Є.А. Лавровська, О.Н. Пургольд, які пропагували російську музику на батьківщині і за кордоном і сприяли поглибленню зв’язків російських музикантів з композиторами і музичною громадськістю Європи й Америки. Поряд з ними продовжували діяльність виконавці старшого покоління – Д. Леонова, І. Петров, С. Гулак-Артемовський.

Музичну науку і публіцистику в ці роки представляють В.В. Стасов, О.М. Сєров, Г.А. Ларош а також композитор Цезар Антонович Кюї (1835–1918 рр.), що написав близько 250 романсів, кілька опер, чотири оркестрові сюїти і безліч камерних інструментальних творів. Епізодично виступали зі статтями і рецензіями композитори О.П. Бородін, П.І. Чайковський, М.А. Римський-Корсаков та інші музиканти.

В другій половині XIX століття в Росії з’являється ряд композиторів світового значення, творчість яких була перейнята любов’ю до рідної країни, до свого народу, до російської природи. Для мистецтва цього часу характерне і звертання до соціальних проблем, і глибоке проникнення у світ людських почуттів, інтерес до душевного життя людини. Композитори працюють у різних музичних жанрах. Традиції Глінки і Даргомижського в галузі романсу і романсу-пісні по-різному продовжували провідні композитори нової епохи, домагаючись більшої глибини лірико-психологічного змісту, яскравої індивідуалізації характерів, торкаючись гострих соціально-викривальних тем. Виникають нові види і типи вокальної мініатюри, що відбивають своєрідні, новаторські прагнення авторів. Романс драматизується, все більше значення в ньому має метод наскрізного розвитку.

Романс був тісно пов’язаний з провідним музично-театральним жанром епохи – оперою. Опери цього часу дуже різноманітні. Великий розвиток мала історична тема, пов’язана з піднесенням національної самосвідомості. Лірико-психологічна опера відобразила інтерес передових художників до внутрішнього світу людини. Нові комічні опери, побудовані на наскрізному музичному розвитку і позбавлені розмовних діалогів, сполучили в собі елементи гумору і лірики, влучність характеристик і побутових замальовок. Розвитку російського оперного мистецтва сприяла Приватна російська опера – театр, створений у 1885 році С.І. Мамонтовим, у якому ставилися переважно твори російських композиторів.

З’являється новий тип балетної музики, що стає рівноправною учасницею вистави, розкриваючи нарівні з хореографією її драматичний зміст.

У середині XIX століття розвиваються різні типи симфонізму: лірико-драматичний, героїко-епічний, народно-жанровий, картинний. Зростає значення програмної музики, що спирається на сюжети з літератури, на народні казки, билини, перекази.

Творчість провідних композиторів цієї епохи була тісно пов’язана з народною музикою. Проводилася велика робота з запису, обробки і видання народних пісень. Найбільше значення мали збірки народних пісень, складені Балакірєвим, Чайковським, Римським-Корсаковим.

Значно підсилилася взаємодія російської музики з музичними культурами інших народів царської Росії. Найбільш тісним став у ці роки зв’язок російської й української музики. Великий інтерес російські композитори виявляли також до музики народів Сходу.

У середині XIX століття в російській музиці сформувався ряд творчих шкіл і напрямків, організувалися різні центри музичного життя. Одне з головних місць посів гурток петербурзьких музикантів, що ввійшов до історії як „Могутня купка” (цю назву дав співдружності Стасов), або Нова російська музична школа. За кордоном її часто називали „П’ятірка” за кількістю основних представників. У групу входили Балакірєв, Кюї, Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков. Учасники гуртка постійно спілкувалися з Даргомижським, у музично-творчих зборах „Могутньої купки” активну участь брали також сестри Пургольд: Олександра – співачка і Надія – піаністка.

„Могутня купка” була подібна до інших типових для цієї епохи творчих союзів: гуртка художників-передвижників, гуртка письменників, що групувалися навкруг журналу „Сучасник”. Творчі принципи „П’ятірки” склалися під впливом революційних демократів. Композиторів, при значній несхожості їхніх творчих індивідуальностей, поєднувала одна мета – продовжувати справу, почату Глінкою, створювати російську музику, нерозривно пов’язану з мистецтвом самого народу. Разом з тим вони виступали як сміливі новатори, прокладаючи нові шляхи у творчості, збагачуючи музичну мову яскравими, оригінальними виразними засобами.

Натхненником і соратником музикантів був також критик В.В. Стасов, людина величезної енергії, широко освічена у питаннях мистецтва. Праці Стасова, в яких він виступав за народність і національність у мистецтві, стали ідейною платформою гуртка.

Композитори „Могутньої купки”, що не одержали професійної музичної освіти, удосконалювали свою майстерність у творчих дискусіях під керівництвом Балакірєва, який вже мав на момент організації групи достатній досвід практичної роботи.

Мілій Олексійович Балакірєв (1837–1910 рр.) – один із кращих піаністів свого часу, талановитий диригент, самобутній композитор, народився в Нижньому Новгороді, музиці вчився у місцевих викладачів, багато займався самоосвітою. Важливу роль у його житті зіграв публіцист і меценат О.Д. Улибишев (1794–1858 рр.), що сприяв переїзду Балакірєва до Петербурга у 1855 році. У столиці молодого музиканта представили Глінці, а пізніше він зблизився з О.С. Даргомижським, В.В. Стасовим, О.М. Сєровим.

Початком утворення „Могутньої купки” вважають 1856 рік, коли Балакірєв познайомився з Кюї. Пізніше до них приєдналися молоді музиканти-аматори, що стали згодом знаменитими композиторами. Систематичні збори гуртка перетворилися на школу композиторської майстерності. Згодом кожний з учасників групи знайшов свій шлях у музиці.

У 1862 році Балакірєв разом з хоровим диригентом Г.Я. Ломакіним став одним із засновників і керівником Безкоштовної музичної школи, пізніше керував оркестром Російського музичного товариства, очолював Придворну співацьку капелу.

У композиторській творчості Балакірєв віддавав перевагу інструментальній музиці. Першим з російських композиторів він почав писати програмні симфонічні твори на літературні сюжети (увертюра „Король Лір”). У своїй музиці композитор широко використовував фольклорні теми. Протягом усього життя він збирав і обробляв народні пісні, видав кілька збірників. Теми й інтонації російської народної музики використані в „Увертюрі на теми трьох російських пісень” і симфонічній поемі „Русь”. Балакірєв виявляв інтерес і до музики інших народів („Іспанська увертюра”, симфонічна поема „У Чехії”). Відбилися в його роботах і творчі поїздки на Кавказ (фортепіанна фантазія „Ісламей”, симфонічна поема „Тамара”).

Важливе місце в роботах композитора займала камерна вокальна лірика. Балакірєв написав близько сорока романсів, у яких наслідував традиції Глінки і Даргомижського.

В останні роки життя, важко переживаючи розпад „Могутньої купки”, Балакірєв відійшов від активної музичної діяльності, лише іноді приймаючи участь у концертах. Його останній виступ як піаніста відбувся в 1894 році в Польщі, де з ініціативи Балакірєва був відкритий пам’ятник Шопену. У 1895 році Балакірєв домігся встановлення меморіальної дошки в Берліні на будинку, у якому помер Глінка, їздив на торжества в складі російської делегації і диригував у Берліні своєю симфонією.

Після смерті Балакірєва кілька не закінчених їм творів завершив композитор С.М. Ляпунов, що був найближчим другом Мілія Олексійовича в його останні роки.

Інший напрямок у російській музиці цих років був пов’язаний з іменем Антона Григоровича Рубінштейна (1829–1894 рр.), який спирався на традиції класичного західноєвропейського мистецтва і не поділяв новаторських, яскраво національних поглядів „купкистів”. Рубінштейн увійшов до історії російської культури як різнобічний музично-суспільний діяч, один з найкращих піаністів світу, талановитий композитор, педагог. Його виконавська і педагогічна діяльність сприяла утвердженню європейських традицій концертного життя і музичної освіти в Росії.

Рубінштейн починав своє творче життя як блискучий піаніст. Заняття почалися під керівництвом матері, потім його вчителем став видатний московський педагог А.І. Віллуан. Виступати Рубінштейн почав з десяти років. У юності він об’їздив з концертами майже всю Європу, його талантом захоплювалися Шопен, Ліст, Шуман. За порадою Мендельсона і Мейербера, в Берліні Рубінштейн пройшов курс теорії музики у знаменитого педагога Зиґфріда Дена – учителя Глінки.

Як виконавець Рубінштейн виступав протягом усього життя. Зокрема, у 1872 році зі скрипалем Венявським він дав більше 200 концертів в Америці, а в 1885–1886 роках організував великий цикл „Історичних концертів” у містах Росії і Західної Європи.

Із середини XIX століття діяльність Рубінштейна була пов’язана переважно з Петербургом. З його ініціативи та при активній участі в 1859 році було створено Російське музичне товариство, а в 1862 році Рубінштейн, що вважав необхідною умовою прогресу російської музики створення міцної основи професійної музичної освіти, став викладачем і директором першої в Росії консерваторії.

Творча спадщина Рубінштейна охоплює майже всі музичні жанри – опери, ораторії, балет, симфонічні твори і камерні ансамблі, більше двохсот творів для фортепіано, безліч романсів і вокально-камерних ансамблів. Його кращі роботи відрізняються емоційною насиченістю і мелодійною виразністю. Найбільш вдалі сторінки творчості Рубінштейна (лірична опера „Демон”, фортепіанні твори і романси) пов’язані з лірикою і колоритними образами східного характеру.

В Петербурзі також працював Олександр Миколайович Сєров (1820–1871 рр.), видатний публіцист, музикознавець і композитор. Сєров увійшов до історії як один із засновників російської науки про музику, пропагандист і інтерпретатор кращих зразків російської і зарубіжної музики.

Серйозно захоплюватися музикою Сєров почав в Училищі правознавства, до якого він вступив у 1835 році і де його другом став В.В. Стасов. На рішення присвятити себе музиці вплинуло також знайомство в 1842 році з Глінкою, а пізніше і з Даргомижським. У 1850 році Сєров залишає службу в Міністерстві юстиції і починає діяльність музичного критика і вченого-музикознавця. Серед кращих робіт Сєрова – нарис „Музика південноросійських пісень” з додатком гармонізацій шести українських пісень, капітальна праця „Російська народна пісня як предмет науки”, що став одним з перших у Росії наукових досліджень народної творчості. Коштовним внеском у музикознавство стали роботи, присвячені творчості Глінки і спогади про композитора, стаття про „Русалку” Даргомижського, а також яскраві, змістовні публікації про творчість багатьох представників світової музичної класики. Важливим етапом просвітницької діяльності Сєрова був проведений їм у 1858 році вперше в Росії цикл публічних лекцій про музику. У 1867 році разом із дружиною, талановитою піаністкою і композитором В.С. Бергман, Сєров зробив спробу заснувати першу в Росії спеціальну газету „Музика і театр”.

Багато робіт Сєрова присвячені проблемам оперної творчості. Його власні твори в цьому жанрі – героїко-патріотична „велика” опера „Юдиф”, історична „Рогнєда”, народно-побутова пісенна „Вража сила” за п’єсою О.М. Островського „Не так живи, як хочеться” – виявилися важливою історичною ланкою між операми Глінки і Даргомижського, з одного боку, і композиторів „Могутньої купки” і Чайковського – з іншого. По-своєму розробляючи традиції великих попередників, Сєров прагнув до створення нових типів опери, що відповідали потребам його часу.

До кінця життя Сєров продовжував інтенсивну музично-критичну і суспільну діяльність. У 1868 році він прочитав цикл лекцій у Москві, а в 1870 році був присутній делегатом від РМТ у Відні на торжестві з приводу сторіччя з дня народження Бетховена.

Сєров помер на початку 1871 року. Його останню оперу „Вража сила” дописала його дружина разом з композитором Н.Ф. Соловйовим.

У Москві виник свій музично-літературний центр – Артистичний гурток, що об’єднав демократично налаштованих письменників, артистів, музикантів. Організатором цього гуртка був брат А.Г. Рубінштейна Микола Григорович Рубінштейн (1835–1881 рр.), піаніст, диригент і педагог, перший директор Московської консерваторії. Активно сприяли створенню гуртка В.Ф. Одоєвський і О.М. Островський. У зборах об’єднання брали участь артисти Малого театру, а також П.І. Чайковський.

Таким чином, незважаючи на розбіжності з деяких питань музичного мистецтва, російські композитори другої половини XIX століття йшли до єдиної мети – розвитку російської музики на основі „близькості до форм російської музики простонародної, якої незліченні скарби в російських піснях”, як писав в одній зі статей Сєров.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶