Українська і зарубіжна музична література. 1

Українська і зарубіжна музична література

Зарубіжна музична культура кінця ХІХ – початку ХХ століття

Тема 1. Myзичнa кyльтypa Західної Європи

Друга половина XIX століття в Західній Європі була часом швидкого зростання промисловості й значних змін у суспільному житті. Образи нового часу відбивалися в мистецтві. Відходили в минуле старі художні принципи, правила та сюжети.

Раз на кілька років у європейських столицях влаштовувалися Всесвітні промислові виставки, де поряд із технічними досягненнями демонструвалися й твори мистецтва. У цих виставках брали участь не тільки представники Європи, але й художники зі США, Аргентини, Мексики, Японії та інших країн.

Провідне місце в європейському мистецтві, як і раніше, посідала Франція. У Парижі регулярно влаштовували Салони – виставки, на яких експонувалися відібрані журі роботи сучасних художників.

До середини XIX століття провідним творчим методом у мистецтві багатьох країн став реалізм (від латинського realis – „справжній”, „дійсний”). Реалісти, протиставляючи себе і класицистам, і романтикам, вбачали своє призначення в чесному і правдивому відображенні життя, як без властивої класицизму ідеалізації, так і без романтичних перебільшень. Видатними письменниками-реалістами були англійці Вільям Текерей (1811–1865 рр.), Чарлз Діккенс (1812–1870 рр.), Томас Гарді (1840–1928 рр.), французи Стендаль (справжнє ім’я – Анрі Бейль, 1783–1842 рр.), Оноре де Бальзак (1799–1850 рр.).

Крім літератури, реалізм найбільш повно проявився в образотворчому мистецтві. Одним з перших представників реалізму в живописі Франції був Каміль Коро (1796–1875 рр.). Цей художник створив більше двох тисяч творів, переважно пейзажів, у яких намагався передати свої враження від природи.

Жан Франсуа Мілле (1814–1875 рр.), син селянина, що одержав художню освіту в Парижі, у своїх картинах без прикрас показував сільське життя і важку працю селян.

Едуард Мане (1815–1883 рр.) вивчав роботи старих майстрів у Луврі, потім багато подорожував Європою. Його роботи, незвичні для свого часу, довго не визнавалися офіційною критикою. Постійним мотивом творів Мане стало життя міста – паризька юрба, вулиці, кафе й театри. Один із найдовершеніших творів художника – картина „Бар у Фолі-Бержер”. Його творчі пошуки привернули увагу групи молодих художників, яких згодом стали називати імпресіоністами.

Ці художники продовжили започатковане реалістами звільнення живопису від академічних умовностей. Імпресіонізм (французькою impression – „враження”) – це художній напрямок, що виник у Франції наприкінці XIX століття. Так називали групу художників, до якої входили Клод Моне, Каміль Піссарро, Огюст Ренуар, Едгар Дега та деякі інші. Сучасники називали їх „бунтівниками”, а журі Салону постійно відхиляло їхні твори. Одним з найважливіших правил, яким керувалися імпресіоністи, стала робота на пленері – відкритому повітрі, підчас якої можна було зобразити лише миттєве враження від кольору й форми предмета. Вирішуючи цю задачу, імпресіоністи прийшли до зовсім нового методу живопису. Вони відмовилися від змішування кольорів на палітрі, густо накладаючи окремими мазками чисті яскраві фарби безпосередньо на полотно. Потрібний тон досягався оптичним змішуванням фарб, тобто очі глядача, який відійшов на певну відстань від картини, сприймали твір так, як це передбачалося художником.

Назву напрямку дала картина Клода Моне (1840–1926 рр.) „Враження. Схід сонця”, виставлена в 1874 році. Цей художник став засновником нової течії в живописі.

У європейській музиці на рубежі XIX–XX століть співіснували різні напрямки. Одні розвивали традиції XIX століття, інші виникли як нові художні течії.

Найбільш значним явищем у музиці цього часу став пізній романтизм. Його представники віддавали перевагу симфонічній музиці, їхні твори відрізнялися грандіозними масштабами, складними філософськими програмами. У творчості багатьох композиторів продовжувалися традиції реалізму, що проявилися в основному в жанрі опери. Наприкінці XIX століття в музиці з’явився новий напрямок – імпресіонізм, що спочатку зародився в живописі. Прагненням передати складні і тонкі відчуття композитори-імпресіоністи передбачили особливості символізму, напрямку, що розвивався на початку XX століття. Істотне ускладнення мови і форм музики наприкінці XIX – початку XX століття викликало до життя неокласицизм. Неокласики прагнули повернутися до ясності гармоній, простоти і доступності музичної мови. У своїй творчості вони зверталися до стародавніх жанрів (сюїти, кончерто гроссо) й інструментів.

Найвидатнішим композитором Австрії другої половини XIX століття був Антон Брукнер (1824–1896 рр.), що продовжив у своїй творчості романтичні традиції, закладені Шубертом. Довгий час його твори не мали визнання ні у слухачів, ні у критики. Загалом Брукнер написав дев’ять симфоній (остання залишилася незакінченою), різних за характером і настроєм. У своїй музиці, піднесеній і монументальній, композитор оспівує велич всесвіту, природу, глибокі і сильні людські почуття.

Видатний австрійський композитор Гуго Вольф (1860–1903 рр.) вважається одним з найбільших майстрів вокальної лірики другої половини XIX століття. Розвиваючи в своїх піснях декламаційні прийоми, закладені Шуманом, Вольф прагнув передати інтонації розмовної мови, використовував незвичні інтервали і складні ритми. Його вокальні твори відрізняються багатими і складними психологічними характеристиками персонажів, точними портретними замальовками.

Австрійський диригент і композитор Густав Малер (1860–1911 рр.) – один з останніх представників романтизму в музиці. Основна частина його творчості – пісні і дев’ять симфоній, у яких пізньоромантичні риси сполучаються з рисами нового напрямку, що був названий експресіонізмом. Його творчість дуже вплинула на розвиток європейського музичного мистецтва. У Росії шанувальником і послідовником Малера був Д.Д. Шостакович.

Риси пізнього романтизму і неокласицизму з’єдналися у творчості німецького композитора Макса Регера (1873–1916 рр.). Регер прагнув осмислити спадщину XVIII століття, особлива творчість Й.С. Баха, і в своїх творах звертався до образів тієї епохи, одночасно насичуючи музику оригінальними гармоніями і незвичайними тембрами.

Серед композиторів Чехії в другій половині XIX століття особливе місце займає Зденек Фібiх (1850–1900 р.). Фібiх написав ряд „сценічних мелодрам”, у яких сполучаються оркестрова музика, спів і мовна декламація, а також сім опер. З інших його творів найбільш відомі симфонії, симфонічна ідилія „Надвечір” (особливо її уривок, що називається „Поема”), фортепіанні п’єси.

Наприкінці XIX століття в мистецтві Італії, зокрема, оперному, виникла нова течія – веризм (італійською verismo – „щирий”, „правдивий”), близьке до реалізму. Композитори-веристи в своїх операх прагнули правдиво розкривати думки й почуття людей зі знедолених прошарків суспільства. Першою оперою, створеною в стилі веризму, стала „Сільська честь” П’єтро Масканьї (1863–1945 рр.). Наступну оперу в цьому стилі, „Паяци”, написав Руджеро Леонкавалло (1857–1919 рр.).

У музиці Франції, як і в інших європейських країнах, у другій половині XIX століття розвивалися різні напрямки. Композитор, піаніст і диригент Венсан д’Енді (1851–1931 рр.) у своїй оперній творчості продовжував традиції Вагнера. Композитор, піаніст і педагог Габріель Форе (1845–1924 рр.) сполучав у своїх творах академічні традиції з новими художніми прийомами. Його твори відрізняються красою і вишуканістю мелодій. Творчість Форе, одним з учнів якого був Моріс Равель, вплинула на формування імпресіонізму у французькій музиці.

  ♬   Наступна тема  ▶