Українська і зарубіжна музична література. 2

Українська і зарубіжна музична література

Музика України другої половини XIX – початку ХХ століття

Тема 2. Українська культура другої половини XIX століття

Друга половина XIX століття – це час, коли в мистецтві України безумовно переважав реалізм. Разом з тим мистецтво відображало зростання національної самосвідомості. Перш за все, це стосується літератури. На другу половину XIX століття припадає розквіт творчості таких видатних письменників, як Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Леонід Глібов, Юрій Федькович, а також Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка та багато інших. У творах цих письменників, написаних живою народною українською мовою, поставали багатобарвні пейзажі української землі, змальовувалося життя різних соціальних груп населення України, письменники тонко і вдумливо аналізували психологію своїх героїв. Оскільки царські укази 1863 та 1876 років забороняли друкувати та завозити з-за кордону літературу українською мовою, твори українських авторів друкувалися переважно у Львові й таємно перевозилися на територію Російської імперії.

Українська національна тематика була також широко представлена в образотворчому мистецтві, зокрема, в живописі. В багатьох містах України в цей час відкрилися спеціальні художні школи. Перша в Україні Рисувальна школа була створена 1865 року в Одесі місцевим Товариством шанувальників мистецтв. 1869 року в Харкові відкрила приватну Рисувальну школу художниця М.Д. Раєвська-Іванова (1842–1912 рр.). Вона здобула художню освіту в Дрездені й була першою жінкою, якій Петербурзька Академія мистецтв надала звання художника. В 1892 році ця школа була перетворена на художнє училище. Одним з учнів Раєвської-Іванової був видатний російський художник М. Нестеров. 1875 року в Києві на кошти мецената І.Н. Терещенка організував Рисувальну школу Микола Іванович Мурашко (1844–1909 рр.), який навчався в Петербурзькій Академії разом з Рєпіним і дружив з ним. В школі М. Мурашка здобули освіту багато відомих художників, зокрема, видатний російський живописець В.О. Сєров.

Незважаючи на це, шлях художників до визнання пролягав виключно через російські столичні художні учбові заклади. Багато видатних художників, що вчилися в Москві й Петербурзі та вважаються російськими, народилися й починали свій творчий шлях в Україні. Це І. Крамськой, М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко, А. Куїнджі та багато інших, у тому числі й великий Ілля Рєпін.

У багатьох творах цих та інших майстрів, дуже різних за художньою манерою, відображена різноманітна українська тематика. Це жанрово-побутові сцени, мальовничі пейзажі, історичні події, народні легенди та повір’я, виразні портрети, в яких митці намагалися передати психологічні особливості людей. Такі роботи створювали Л. Жемчужников, К. Трутовський, який був одним з засновників руху передвижників, І. Соколов. Багато чудових картин створив видатний майстер побутового жанру М. Пимоненко. В Західній Україні одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт.

Наприкінці XIX століття помітним явищем в образотворчому мистецтві стала українська національна школа пейзажного живопису. Яскраві роботи в цьому жанрі залишили В. Орловський, П. Левченко та інші. Видатний український художник другої половини XIX століття С. Васильківський писав як пейзажі, так і жанрові твори. Цей художник, який відкрив український живопис Європі, був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому художньому Салоні „поза чергою”. З Парижем також пов’язана творчість талановитої художниці з України Марії Башкирцевої.

Серед архітектурних споруд, що з’явилися в Україні в другій половині XIX століття, слід відзначити Володимирський собор у Києві (архітектори І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львівський університет (архітектор Ю. Гольдберг), Одеський та Львівський оперні театри (архітектори Г. Гельмер та Ф. Фельнер). В  усіх цих спорудах переважають стильові особливості так званих неоренесансу і необароко.

Середина XIX століття – час становлення українського театру. Оскільки умови для функціонування професійних труп були дуже несприятливі (відсутність належних приміщень, традицій режисури, високохудожнього репертуару), театральним мистецтвом займалися аматорські гуртки. Такі театральні осередки діяли в Києві під керівництвом Михайла Старицького, в Полтаві, Чернігові (за участю Леоніда Глібова і Опанаса Марковича), Новгород-Сіверському, Єлисаветграді, Харкові та інших містах.

Репертуар цих театрів складався з п’єс сентиментального і романтичного характеру, що належали до різних жанрів. Це були драми, мелодрами, трагедії, комедії, водевілі. Лише в кінці XIX століття провідним жанром стала реалістична побутова драма. В дію часто були включені народні обряди, а також народна музика і хореографія.

Засновником професійного українського театру вважають Марка Кропивницького (1840–1910 рр.), талановитого режисера, драматурга і актора. Свою творчу діяльність Кропивницький розпочав у кінці 50-х років XIX століття як керівник самодіяльного театрального гуртка у Єлисаветграді. Разом з родиною Тобілевичів, які обрали собі різні сценічні прізвища (брати Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий, сестра Марія Садовська), Кропивницький організував постійну театральну трупу, до якої входили також Марія Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Затиркевич та інші. У 1882 році ця трупа домоглася дозволу давати вистави українською мовою. Згодом з цього осередку склалися чотири самостійні театральні трупи.

Кропивницький працював також як драматург, додержуючись традицій так званої „етнографічної драми” („Дай серцю волю, заведе в неволю”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть” та інші). Михайло Старицький, який надавав перевагу водевілю і мелодрамі, написав такі відомі п’єси, як „Циганка Аза”, „Ой, не ходи, Грицю”, „За двома зайцями”.

На новий рівень українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий. В його творчості переважають не мелодраматизм і етнографія, а соціальна, історична та інтелектуально-філософська драма („Безталанна”, „Суєта”, „Мартин Боруля”, „Сто тисяч”). Драматичні твори у цей час писали майже всі відомі українські письменники.

Музика була невід’ємною складовою частиною українського національного театру, який був, по суті, музично-драматичним. Музичне оформлення п’єс було близьке до народної пісенної культури. Багато з відомих на той час композиторів писали музику до театральних вистав, спираючись на українську народну музичну творчість.

Загалом друга половина XIX століття – це час формування класичної української композиторської школи, перш за все через введення народної пісні в професійну музику. Композитори створювали збірки народних пісень, писали їх обробки для хору та для голосу в супроводі фортепіано, з’являлися відповідні наукові дослідження. Народна музика підносилась на вищий рівень, перетворюючись на професійні музичні твори. В той же час відбувалось пожвавлення концертно-театрального життя у містах, створювались симфонічні оркестри, музичні товариства, з’являлись музичні навчальні заклади. Наприкінці століття у великих містах України відкриваються оперні театри.

Українські композитори другої половини XIX століття надавали перевагу вокальним жанрам. Професійну музичну освіту українські композитори опановували переважно за кордоном, у Росії та Західній Європі.

Здобутки українських композиторів другої половини XIX століття були узагальнені в творчості М.В. Лисенка, якого вважають засновником української класичної музики.

◀  Попередня тема   ♬   Наступна тема  ▶