Українська і зарубіжна музична література. 6

Українська і зарубіжна музична література

Музика України другої половини XIX – початку ХХ століття

Тема 6. Творчість українських композиторів на межі XIX i XX століть

В цей час у творчості багатьох українських композиторів провідними жанрами залишалися сольні й хорові вокальні твори (романси, хори, кантати, хорові поеми), обробки народних пісень. Найбільш яскраві зразки хорової музики на початку XX століття створили два великих, передчасно померлих композитори – Кирило Стеценко і Микола Леонтович.

Микола Дмитрович Леонтович (1877–1921 рр.) – видатний український композитор, хоровий диригент, педагог, музично-громадський діяч. Леонтович писав майже виключно хорові мініатюри, обробки народних пісень та релігійні кантати (єдиний виняток – незакінчена опера „На русалчин Великдень”). Збагативши самобутні композиції класичною поліфонією, він створив шедеври хорового письма, збагативши не тільки українське, але й світове музичне мистецтво.

Леонтович народився на Вінничині у родині сільського священика, навчався в Шаргородському духовному училищі, а пізніше у духовній семінарії у Кам’янець-Подільському. В цих навчальних закладах особлива увага приділялася музичній освіті. Ще в роки навчання композитор керував семінарським хором, розписував на голоси українські народні пісні, вивчав хорові концерти Березовського, Веделя, Бортнянського. Після закінчення семінарії Леонтович деякий час працював учителем у сільських школах, а під час літніх канікул приїздив до Петербурга на навчання до Придворної співацької капели, яке тривало до 1904 року. Вдосконаливши знання з сольфеджіо, гармонії та диригування, Леонтович отримав свідоцтво про кваліфікацію регента церковного хору.

Наступні чотири роки Леонтович працював учителем у селищі Гришине на Донбасі. Організований ним хор робітників давав концерти в навколишніх селищах, виконуючи українські народні пісні в обробці М. Лисенка та самого Леонтовича.

Кілька подальших років життя композитора були пов’язані з містечком Тульчин на Вінничині. Він викладав спів у жіночому єпархіальному училищі, керував створеним ним хором. Під час канікул виїздив до Москви, де брав уроки поліфонії у відомого теоретика Болеслава Леопольдовича Яворського. В ці роки були створені такі хорові шедеври, як „Щедрик”, „Дударик”, „Піють півні”, „Козака несуть” та інші, в яких яскраво проявилися особливості його творчості: індивідуалізація образів, сполучення прийомів народної і класичної поліфонії, багатство форми.

На початку 1917 року Леонтович переїхав до Києва. Композитор викладав у Музично-драматичному інституті ім. Лисенка та Народній консерваторії, займався організацією першого Українського державного симфонічного оркестру, першої Української хорової капели. В цей час були написані оригінальні твори – хорові поеми „Льодолом”, „Моя пісня”, „Літні тони”.

Твори Леонтовича зазвучали у виконанні відомих артистів, зокрема, хорову поему „Легенда” на вірші М. Вороного і „Щедрик” виконав хор під керівництвом знаменитого диригента Олександра Кошиця.

Останній свій твір, оперу „На русалчин Великдень” на сюжет казки Б. Грінченка, композитору закінчити не довелося. Леонтович трагічно загинув під час відвідин батьків у селі. Оперу, яку дописав композитор М. Скорик, вперше було поставлено на сцені Київського театру опери й балету в 1977 році.

Кирило Григорович Стеценко (1883–1922 рр.) – класик української музики, один з найближчих послідовників Лисенка, педагог, хоровий диригент, автор хорових творів, романсів, обробок народних пісень, музики до театральних вистав, творів духовної музики, а також декількох незакінчених опер.

Стеценко народився в селі біля Канева в родині сільського живописця-самоука, з раннього дитинства виявляв чудові музичні здібності. В 10 років вступив до Софійської духовної школи у Києві та до художньої школи О. Мурашка, а згодом продовжував освіту в духовній семінарії, де був регентом хору. Ще під час навчання в семінарії Стеценко познайомився з М.В. Лисенком і брав участь у виступах його хору.

Після закінчення семінарії композитор працював у церковно-учительській школі, одночасно навчаючись у Київському музичному училищі, а згодом – у музично-драматичній школі Лисенка.

Після революції 1905 року Стеценко був змушений на деякий час виїхати з Києва. Кілька наступних років він працював учителем у Білій Церкві, а пізніше у Тиврові на Вінничині, організовуючи дитячі хори і працюючи над новими музичними творами.

В 1911 році Стеценко прийняв сан священика і шість років прожив у селі неподалік від Тульчина, де саме в той час працював Леонтович. Композитори, яких поєднували спільні переконання, кілька років підтримували творчі контакти.

Після 1917 року Стеценко на деякий час повертається до Києва. Разом з Леонтовичем, Степовим та іншими композиторами він займається музично-громадською діяльністю: організовує хорові колективи, завідує диригентсько-хоровими курсами при Музично-драматичному інституті ім. Лисенка, а з 1921 року стає професором хорового класу Київської консерваторії, багато виступає з хором. Твори Стеценка, написані в ці роки, відзначаються драматизмом і глибиною.

Останні місяці життя композитора пройшли в селі Веприк біля Фастова. Стеценко помер від тифу навесні 1922 року.

Яків Степанович Степовий (1883–1921 рр.) – видатний український композитор, послідовник М. Лисенка. Автор романсів, фортепіанних творів і обробок українських народних пісень.

Майбутній композитор, справжнє прізвище якого було Якименко, народився біля Харкова, в сім’ї, де любили музику і спів. Добре співали батько і мати, музикантами були старші брати – Федір і Микола. У 12 років Яків вступив до Придворної співацької капели в Петербурзі, де вивчав композицію і диригування, а пізніше – гру на кларнеті і фортепіано. Покинувши капелу, у 1902 році вступив до Петербурзької консерваторії, де його викладачами були М. Римський-Корсаков і О. Глазунов, а пізніше – А. Лядов. Саме під час навчання в консерваторії композитор взяв собі псевдонім Степовий.

Закінчивши в 1909 році консерваторію, кілька років Степовий працював учителем співів у школі в Петербурзі. В цей час він також писав музику, критичні статті, організовував концерти української музики в Петербурзі і Москві. Влітку 1911 року Степовий побував у Тиврові на Вінничині. Тут вів відвідав Стеценка, записав багато українських пісень, які згодом обробив і видав.

В 1912 році композитор виїхав до Західної Європи. Протягом двох років він вивчав твори сучасних та старовинних композиторів Франції, Німеччини, Швейцарії, вдосконалюючи власну професійну майстерність.

В 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Стеценко майже три роки перебував на військовій службі. В 1917 році керівництво Київської консерваторії організувало демобілізацію композитора і запросило його до викладання у консерваторії. Разом з іншими видатними музикантами, зокрема М. Леонтовичем та Л. Собіновим, Степовий брав активну участь у громадському житті: працював у Всеукраїнському комітеті мистецтв, допомагав у створенні театру „Музична драма”, струнного квартету, інших колективів.

У творчості Степового цих років переважають вокальні жанри: романси, вокально-ансамблева музика, обробки революційний та українських народних пісень. У трьох збірниках народних пісень під загальною назвою „Проліски” вміщено як народні пісні, так і авторські твори.

Помер Я. Степовий від тифу в 1922 році. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Федір Степанович Якименко (1876–1945 рр.) – український композитор, піаніст та музичний критик, старший брат Я. Степового. Навчався у Придворній співацькій капелі в Петербурзі у М. Балакірєва та М. Римського-Корсакова, там же працював викладачем, згодом вступив до Петербурзької консерваторії, де його викладачами з композиції були М. Римський-Корсаков та А. Лядов, а фортепіано викладав О. Скрябін. У 1919–1923 роках Якименко був професором Петербурзької та Харківської консерваторій. Серед його учнів – відомий композитор І. Стравинський.

З 1923 року композитор жив у Парижі, а в 1924–1926 роках – у Празі, де був деканом музичного факультету Високого Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова. В 1925 році у Празі був опублікований його підручник „Практичний курс науки гармонії”.

Твори Федора Якименка – це переважно камерно-інструментальна та фортепіанна музика, а також романси і композиції для оркестру. Серед фортепіанних п’єс Якименка багато таких, що написані спеціально для дітей („Танцюючі хмаринки”, „Маленьке скерцо”, „Елегія”).

◀  Попередня тема   ♬